Розділ шостий. Отруєння?

Прийшовши до стерильного кабінету лікаря, я відчув, що мене почало нудити ще сильніше від різкого запаху спирту, який стояв у повітрі.

— Ну що ж... — почав лікар. — Сідай на кушетку, зараз почнемо обстеження.

Протей допоміг мені дійти до кушетки й сісти.

— На, тримай баночку і зайди за ширму, — наказав лікар, простягнувши мені контейнер для аналізів.

Протей допоміг мені підвестися й провів за ширму.

— Тобі допомогти чи якось сам впораєшся? — запитав він із легкою усмішкою.

— Ні, я спочатку сам спробую, а якщо не вийде, то покличу тебе, — відповів я, намагаючись усміхнутися.

— Як знаєш, — сказав хлопець і повернувся до лікаря.

Я розстебнув ширінку й почав мочитися в баночку. На диво, це виявилося важче, ніж я уявляв. Але, хоч і насилу, усе ж зміг набрати достатню кількість.

Похитуючись то вправо, то вліво, я вийшов із-за ширми й віддав баночку лікареві.

— Мг, добре, — промовив він. — А тепер пройдемо на рентгеноскопію.

Із цими словами чоловік підвівся й попрямував до дверей, які, як я здогадувався, вели до рентген-кабінету.

Протей узяв мене під руку й повів слідом за лікарем.

Коли ми зайшли до невеликої кімнати, мене засліпило тьмяне біле світло.

— Ось сюди, — сказав лікар. — Поклади його на бік.

Він указав на кушетку.

Протей допоміг мені лягти так, як наказав лікар, а потім вийшов із кімнати.

Тоді мою увагу привернув великий металевий апарат, що стояв посеред приміщення.

«Як він там казав?.. Рент... Рентгено...» — як би я не намагався, пригадати назву цього апарата не міг.

— Ось, випий це, — сказав лікар і простягнув мені пластиковий стаканчик із якоюсь білуватою рідиною.

У горло мені нічого не лізло. Їсти й пити зовсім не хотілося, але вибору не було. Я випив ту суміш, і мене відразу потягнуло блювати.

— Під кушеткою є тазик. Дістань його. Якщо промахнешся, то сам прибиратимеш за собою, — холодно, але зверхньо сказав лікар.

Я швидко почав шукати тазик. Ці кілька секунд здалися вічністю, поки я навпомацки водив рукою під кушеткою. Нарешті знайшовши його, я відразу нахилився й спорожнив шлунок.

— Попав? Молодець. А тепер ходімо на рентген, — байдуже мовив лікар і підійшов до апарата.

Я важко підвівся. Голова так паморочилася, ніби мене сильно вдарили, але все ж повільно підійшов до нього.

— Лягай сюди, — наказав чоловік.

                                           ***

Лігши на спину, я відчув легке полегшення, а потім якесь дивне відчуття, ніби мене хтось або щось торкалося, хоча насправді нічого такого не було.

Лікар підсунув наді мною якусь панель, від якої в мене засльозилися очі через яскраве світло.

— Лежи рівно і не сіпайся, — сказав лікар.

Я заплющив очі й постарався трохи розслабитися, але ногу раптом пронизав різкий біль, від якого я мимоволі сіпнувся.

— Хлопче, тобі важко полежати п'ятнадцять хвилин, не рухаючись? Чи мені тебе пасками прив'язати? — сердито запитав чоловік.

— Я... я не хотів. Просто нога різко заболіла, — пояснив я.

— Ой Боже... — зітхнув він. — Ось, тримай таблетку і лежи спокійно. Інакше зараз просто поставлю тобі клізму, і підеш до своєї камери.

Він простягнув мені знеболювальне.

Я сів і неохоче проковтнув таблетку, а потім знову ліг на спину й заплющив очі.

Світло від апарата пробивалося крізь повіки, тому я спробував уявити себе на морі разом із мамою та Ханною.

Шум води. Хвилі, що розбиваються об берег. Веселий галас дітлахів. Тепле сонце. І Ханна, яка лежить у мене на грудях.

Від цієї картини по щоці скотилася сльоза. Я більше не хотів розплющувати очі. Хотів назавжди залишитися у своїй уяві, забувши про цей світ і його закони.

Та раптом до мого плеча торкнулася чиясь рука.

— Усе, можеш вставати й іти до свого друга, — сказав лікар, вириваючи мене з мого справді ідеального світу.

Я важко підвівся і, шкутильгаючи, вийшов до Протея.

— Ну як усе пройшло? — нетерпляче запитав він, щойно побачив мене.

— Ну... як пройшло... Я б сказав, пролетіло, — почав я. — Спочатку мені дали випити якусь дивну рідину, потім сказали лягти під рентген і не рухатися. Потім у мене заболіла нога, лікар пригрозив клізмою, а після цього я просто лежав із заплющеними очима й уявляв маму та Ханну.

— То в тебе ці двадцять хвилин минули цікавіше, ніж у мене весь день, — усміхнувся Протей, намагаючись мене підбадьорити. — А хто така Ханна?

— Моя дівчина. Я ж тобі розповідав.

— Зрозумів... — відповів хлопець, скоса глянувши на мене.

Ми почули, як із кабінету виходить лікар, і подивилися в його бік.

— Ну що там? — зі страхом в очах запитав Протей.

— Не знаю, — відповів лікар. — Рентгеноскопія показала щось схоже на отруєння, але...

— Але?.. — перепитав я.

— Але це дивне отруєння. Апарат ніби почав помилятися. У будь-якому разі треба поставити клізму й під'єднати тебе до крапельниці.

— Ой... — тихо сказав Протей.

— Ну... клізма, здається, не така вже й страшна, а крапельниця тобі точно не зашкодить, — підбадьорив мене він.

— Не забувай, що ми різні. Те, що для тебе не страшно, для мене щонайменше неприємно, — відповів я.

— Якщо ви закінчили свою суперечку, — лікар подивився на Протея, — то попрошу тебе вийти з кабінету. А ти, — він показав на мене, — лягай на кушетку.

— Ну... щасти, — сказав Протей.

— Ага...

Хлопець вийшов із кабінету, а я підійшов до кушетки.

— Ну і чого ти чекаєш? — запитав лікар. — Я й так із тобою вже пів вечора провів.

Я нерішуче почав виконувати його вказівки.

«Ну... він же не перший, так?» — подумав я, згадуючи, як у дитинстві мама ставила мені клізму.

Обличчя почервоніло, і мені здавалося, що воно аж пекло від сорому.

— Та чого ти соромишся? Чого я там не бачив? Я ж теж чоловік, — сказав лікар, ніби намагаючись мене заспокоїти. — А тепер лягай, як я сказав, і розслабся. Інакше буде боляче.