Розділ п'ятий. Перший дружній вечір

Ми зібралися й пішли на вечерю. Нога, на диво, більше не боліла після того першого разу. Це трохи насторожувало, але й до тієї таблетки вона боліла лише три-чотири рази на день, тому я вирішив не звертати на це уваги. До лікаря сходжу вже після того, як вийду звідси.

Ми з Протеєм спустилися до їдальні. На душі стало тепло, коли я зрозумів, що цього разу сидітиму не сам.

— Як думаєш, що сьогодні дадуть на вечерю? — запитав я.

— Не знаю, але мені все одно.

— Радий за тебе... — відповів я.

Може, ми з Протеєм і дуже різні, але другом він виявився хорошим, і я радий, що познайомився з ним. Він своєрідний, і жити з ним іноді дивно, зате він веселий і розумний. З ним хоча б не нудно. У будь-якому разі це краще, ніж ділити камеру з кимось іншим. Особливо якби це був хтось на кшталт Оїла.

Спустившись на перший поверх, ми попрямували до їдальні. Цього разу я вже не плекав надії когось там зустріти. Маму давно відпустили, а Оїл, Дейв, Джош і Сейв учора вже розійшлися по домівках. Тож жодних сюрпризів сьогодні не буде.

Складно було уявити своє життя в цьому гадючнику без друга, тому я був радий, що зустрів тут Протея.

Ми зайшли до їдальні, і мені в ніс одразу вдарив терпкий запах чогось, але чого саме, було важко зрозуміти. Потім ми взяли підноси й стали в невелику чергу.

«Яке ж тут усе одноманітне...» — подумав я.

Через кілька хвилин ми вже стояли з підносами, наповненими їжею, і йшли до столика.

— М-м-м... Рис і риба... Яка ж смакота, звісно, — сказав я Протею. — Зате тепер зрозуміло, чим смердить по всій їдальні.

— Ага. Може, я й не відчуваю смаку, але мій нюх підказує, що це ще ті помиї, — мовив Протей.

— Мені шкода тебе...

Знайшовши вільний столик, ми сіли за нього й побажали одне одному смачного.

— Дякую, — відповів я й наколов на виделку смердючий рис, у якому траплялися шматочки овочів.

Спробувавши його, я приємно здивувався. Хоч запах і був жахливим, але це виявилося чи не найбільш їстівною стравою з усього, що нам давали раніше. Та й загалом треба було хоч щось поїсти, щоб мати сили на завтрашнє відео...

— Як тобі вечеря? — запитав Протей.

— Нормально. Це хоча б можна їсти, — відповів я.

                                          ***

Тарілка поступово спустошувалася, а живіт дивно бурчав. Ще після кількох шматків мене почало нудити, і я настільки швидко вибіг з їдальні до туалету, що Протей навіть не встиг нічого зрозуміти, лише крикнув:

— Ти куди?

Добігши до вбиральні, я відчинив двері кабінки, і все, що я з'їв за сьогодні, різко вийшло з мене.

— Казка, блін... — вилаявся я. — Ще тільки отруїтися мені тут бракувало...

Коли зі мною вже нічого не залишилося, мені не полегшало. Навпаки, стало ще гірше. Голова почала сильно паморочитися, в очах потемніло, а тіло охопив сильний жар.

— Ей, ти тут? — почув я приглушений голос Протея, але відповісти вже не міг.

Хлопець зайшов усередину й побачив мене навколішки біля унітаза.

— Що сталося? — запитав він.

— М... мені... мені погано... — важко вимовив я.

— Побудь тут, а я зараз приведу лікаря, — сказав Протей.

Я лише кивнув і знову нахилився над унітазом. Руки почали тремтіти.

«Від чого це? Їжа? Таблетка? Чому це все відбувається саме зі мною?..»

Через кілька хвилин прибіг Протей разом із лікарем.

— Що сталося? — запитав чоловік у білому халаті.

Я промовчав, бо язик почав німіти.

— Не знаю. Він їв вечерю, а потім раптом побіг сюди й почав блювати, — відповів Протей.

— Ясно, — сказав лікар. — Принеси йому води.

Протей вибіг із туалету, а лікар мовчки дивився на мене. В його очах читалося: «Я не знаю, що робити».

За хвилину Протей повернувся з водою й передав її лікареві.

— На, випий це, — наказав лікар і дістав із кишені упаковку активованого вугілля. — Коли тобі стане легше, підемо до мого кабінету, зробимо аналізи.

Я жадібно забрав у нього всю пластинку таблеток і, попри гіркий присмак у роті та печіння в горлі, швидко проковтнув їх.

Минуло кілька важких хвилин, і мені потроху почало ставати легше.

— Схоже на отруєння, — сказав лікар. — Але для точного висновку потрібні результати аналізів.

Після цих слів лікар і Протей почали повільно піднімати мене на ноги, закинувши мої руки собі на плечі.

— І як ти примудрився так отруїтися? — зі скепсисом у голосі запитав лікар.

— Не знаю... Може, через вашу «хорошу» їжу, — важко відповів я, спеціально підкресливши останнє слово.

Чоловік у білому трохи сильніше стиснув моє плече. Щось мені підказувало, що така відповідь йому зовсім не сподобалася.

— Нормальна в нас їжа. Це просто в тебе слабкий шлунок. Інші ж їдять, і з ними все гаразд, — трохи зловісно відказав він.

— Ну, побачимо, надовго чи ні...

Після цієї короткої розмови в повітрі повисла легка напруга.

Цей лікар не сподобався мені ще тоді, коли я вперше його побачив. Але, якщо чесно, мені не подобався жоден працівник цього «веселого» місця.