Розділ четаертий. Осмислення

Сидячи на ліжку й обдумуючи все, я досі відчував дотик його теплих губ на своїй щоці, від чого всередині мене все стискалося.

— Що це за відчуття? — подумав я. — Подібне я відчував лише поруч із Ханною...

Я ліг на спину й заплющив очі, а рука інстинктивно торкнулася місця поцілунку.

Повністю відійшовши від шоку, я нарешті зміг дихати на повні груди й вирішив трохи подрімати перед вечерею. Проте сон не йшов. У голові без кінця крутилися той клятий дотик і Ханна.

Через деякий час я розплющив очі й поглянув на хлопця, який лежав на своєму ліжку із заплющеними очима. У мене виникло дивне бажання дещо зробити. Я встав зі свого місця й рушив до Протея, ніби хотів поставити все на свої місця. Але, дійшовши до середини кімнати, зупинився й опустив погляд.

— Що я роблю? Я ж не такий... — подумав я.

Протей розплющив очі й подивився на мене.

— Що робиш? — запитав він.

— Нічого... — відповів я.

— Зрозумів.

Минуло кілька секунд, перш ніж я наважився заговорити.

— Чого ти мене поцілував?.. — ніяково запитав я.

— Я вже казав. Це був знак підтримки, а не прояв симпатії.

— Так, але це все одно дивно.

— На мою думку, ні, — відповів хлопець. — Слухай, зараз двадцять перше століття. Те, що хлопцю подобається інший хлопець, уже давно не щось незвичайне.

— Здається, якраз навпаки. Більшість людей, особливо хлопців, такого не підтримують, — відказав я.

— Ну... Хай там як, але я підтримую. І більше скажу: я один із тих хлопців, яким подобаються інші хлопці.

— То ти все ж... — не зміг я завершити думку.

— Так. Я гомосексуал, — спокійно сказав Протей.

— Зрозумів... — тихо й трохи насторожено відповів я.

— Поглянь на себе. Може, і ти знайдеш у собі щось подібне.

— Ні! — твердо, майже криком, відповів я. — Я не такий!

— Ну... Може, — лише спокійно мовив хлопець.

Я повернувся до свого ліжка, трохи розлючений словами Протея про те, що я можу бути таким, як він.

— Я не можу бути таким. У мене є дівчина! — кричав я подумки. — Я не такий... Я не такий... Я не такий...

Я ж не такий?..

Мою увагу привернуло легке поколювання в нозі.

— Чорт... Знову він... — тихо сказав я, а потім повторив уже голосніше: — Знову він!

Я ледь не почав стрибати від щастя через цей довгоочікуваний біль. Він був слабким і майже непомітним, але приніс мені стільки радості, скільки я давно не відчував.

— Фух... Це просто було сильне знеболювальне, — подумав я.

— Що означає «знову він»? — запитав Протей.

— Я знову відчуваю біль у нозі! — радісно пояснив я.

— Це хіба добре?

— Звісно! Отже, це було звичайне знеболювальне з довгою дією, — сказав я й полегшено видихнув.

— Ну тоді вітаю... Напевно.

— Дякую.

Я сидів на ліжку, відчуваючи цей біль і чекаючи, коли він мине.

Я був радий, що знову можу його відчувати. Водночас хотілося, щоб він швидше вщух. Він був ниючим, колючим, різким. Здавалося, ніби в ньому змішалися всі види болю. Навіть легкий біль усе одно залишається болем, а тому дратує.

Складно уявити життя без болю, яким би він не був: фізичним, моральним чи душевним. Майже ніхто його не любить. Але саме біль робить нас сильнішими. Часто він показує, що ми зробили щось неправильно. А на своїх помилках люди вчаться. Тому навіть така неприємна частина людської природи, як біль, допомагає робити висновки й ставати кращими.

Лежачи на ліжку, я ловив себе на тому, що дивним чином радів цьому болю. Я не хотів його відчувати, але був щасливий, що знову здатен його відчувати. Може, інші люди мене не зрозуміють, але коли через одного покидька перестаєш відчувати біль, особливо після якоїсь гидоти, яку він підсунув тобі під виглядом турботи, починаєш цінувати навіть такі миті.

Я згадав веселий день із дитинства, коли ми з Оїлом лазили по деревах. Тоді було весело, хоча й боляче. Я зірвався з гілки й добряче гепнувся на землю. Було смішно, але водночас боляче. Тепер цей спогад викликає і радість, і сум, бо разом із ним я згадую друга, який мене зрадив.

Минуло кілька хвилин. Біль поволі вщух, його змінило приємне полегшення, і я нарешті зміг заснути.

                                            ***

Я прокинувся з дивним відчуттям завершення всього. Хоча у в'язниці мені ще треба було прожити два дні, а на вулицях міста досі діяли ці закони, на душі було спокійно. І в цьому також була заслуга Протея та його підтримки.

— О, наша соня прокинулася, — сказав Протей.

— Ти як?

— Нормально. Уперше за довгий час я прокинувся з ясною головою, — відповів я. — А ти як?

— Та ніяк. Дивився, як ти спиш, і намагався розбудити тебе, як Сплячу красуню.

— Що? — шоковано запитав я.

— Та жартую. Я теж трохи поспав і прокинувся лише недавно.

— А-а... Фух, — я витер чоло рукою. — Зрозумів.

Я протер очі, які ще були сонними після денного сну, і встав із ліжка, щоб сходити до туалету перед вечерею.

«Котра зараз година?» — подумав я, але вирішив не питати в охорони, адже сенсу в цьому все одно не було.

Я взув один кросівок і, накульгуючи, пошкандибав до вбиральні.

«Може, це погана ідея, але все ж треба нарешті закрити цю історію... Хоча, як мені казала одна людина: "Поганих ідей не буває. Бувають не до кінця продумані".»

Зайшовши до туалету, я відчув різкий сморід чогось гнилого. Здавалося, ніби це був біотуалет.

«М-м... І на що я сподівався? Це ж вбиральня у в'язниці. Тут прибирають раз на місяць, якщо не ще рідше», — подумав я.

Я розстебнув ширінку на штанах і почав справляти нужду.

«Якесь у мене дивне відчуття... Може, просто після сну?..»

Я не надто звертав на це увагу, адже історія з таблеткою вже була вирішена. Але про що тоді казав Оїл? Він же точно говорив мені про помсту і про те, що вона скоро мене наздожене.

Через деякий час я нарешті зміг розслабитися й спорожнити сечовий міхур.

Я вийшов із туалету й попрямував до своєї камери.