Розділ третій. Обід

 Лежачи на ліжку, я думав про все й ні про що водночас.

— Дивно... Скільки часу минуло від початку «Нового закону»? Десь тиждень? — розмірковував я. — А таке враження, ніби вже минуло кілька років, і жодних обіцянок, що це колись закінчиться...

 Мої роздуми перервав голос охоронця:

— Обід!

— Нарешті їжа, — подумав я, а потім важко підвівся й вийшов із камери.

 Я вирішив, що виперу штани потім — після вечері, коли вже не доведеться нікуди йти. Але параноя, що запах ще не вивітрився повністю, а пляму на штанах досі видно, не давала мені спокою.

 Я дійшов до сходів.

— І чому тут не можна поставити ліфт? — подумав я, а потім звернув увагу, що моя нога вже давно не боліла. — Чому нога не болить? Може, вона вже пішла на поправку? — думав я, спускаючись сходами. — Чи, може, це все ж таки та таблетка від охоронця, яку мені дав Оїл? Може, у ній було щось особливе?

 По шкірі пробіг морозець від думки, що я без жодних сумнівів узяв таблетку від свого «друга» і просто проковтнув її.

 Спустившись на перший поверх, я попрямував до їдальні з дивним відчуттям легкості в усьому тілі. Чи то після відео стало легше, чи що? Я не знав. Але радів, що вперше за тиждень відчув бодай якусь свободу. І, як не дивно, сталося це саме у в'язниці, а не поруч із мамою чи коханою дівчиною.

— Який же дивний цей світ... — подумав я.

 Зайшовши до їдальні, я відчув, що очі злипаються від утоми, ноги стали ватяними, а живіт голосно бурчав від голоду.

— Сподіваюся, на обід дадуть хоч щось їстівне...

 Взявши піднос, я став у чергу. Пошукав очима Дейва і хлопців, але їх не було. Я ж забув, що їх забрали разом з Оїлом, і зараз вони або дивляться той фільм, або вже лежать удома, намагаючись забути ці три дні.

 Черга дійшла до мене. Сьогодні нам подавали густу кукурудзяну кашу. Щось мені підказувало, що вона без солі. Також був салат із капусти та перцю.

— М-м-м... Смакота... — подумав я і пішов шукати місце для своєї скромної трапези.

 Я знайшов вільний столик у кінці їдальні й попрямував до нього.

 Вперше за весь час, відколи ходжу з гіпсом на нозі, я чекав моменту, коли вона нарешті заболить.

 Сівши за стіл, я оглянув людей у їдальні, зачерпнув виделкою трохи каші й скуштував її. Моє обличчя одразу скривилося.

— Боже... Чому це настільки несмачно? — сказав я, виплюнувши їжу. — І що тепер мені їсти?

 Я відсунув піднос із недоїдками й згадав наші з Ханною кулінарні експерименти.

— Як же мені тебе не вистачає... — подумав я.

— Тут вільно? — запитав якийсь хлопець приблизно мого віку.

— Що? — перепитав я.

— Можна сісти?

— Сідай.

 Хлопець сів за стіл. У нього було пряме довге волосся, яке спадало до плечей, а на грудях чорним кольором був написаний номер 1818.

— Як тебе звати? — запитав я, порушуючи мовчанку.

— Протей, — сухо відповів він.

— Незвичне ім'я...

— Чого ти не їси? — запитав мене хлопець.

— Апетиту немає, — збрехав я.

— Зрозумів, — сказав він. — А яка в тебе кімната?

— В4, — коротко відповів я.

— О-о, то ми сусіди, — мовив хлопець із легкою посмішкою. — Тебе туди сьогодні заселили?

— Так.

— А за що ти сюди потрапив? — поцікавився я.

— За те, що порушив закон, — віджартувався він.

— А який саме закон?

— Та такий тупий, що просто... — почав він. — Нам треба було «відштовхнути» найближчих для себе людей.

— Відштовхнути? — перепитав я.

— Ну, звісно, не в буквальному сенсі. Нам не можна було з ними спілкуватися взагалі, навіть якщо з ними трапилося щось страшне.

— Капець... — шоковано відповів я, але потім навіть трохи зрадів, що я тут, бо мені не треба нікого відштовхувати. Так само як і Ханні.

— А ти як сюди потрапив? — запитав Протей.

— Через змагання з плавання. Я там змагався зі своєю дівчиною, — відповів я. Було трохи дивно називати Ханну «своєю дівчиною», ніби вона якась моя річ, але...

— Зрозумів. Співчуваю, — сказав хлопець.

— Та чому тут співчувати... — сумно відповів я.

 Минуло кілька хвилин, і Протей доїв свою кашу.

— І як ти це можеш їсти? — запитав я його.

— Я не відчуваю смаку, — відповів хлопець.

— Ой... Шкода... Вибач.

— Та все добре. У мене це від народження, тому я вже звик, — пояснив він.

— Зрозумів.

— То пішли в кімнату? — запропонував я.

— Пішли.

 Ми встали з-за столу, віднесли підноси, а потім попрямували до своєї камери.

 Піднімаючись сходами, я відчув, що ще трохи — і заплачу. Точніше, від відсутності болю...

— А ось і наша берлога, — сказав я Протею, наче він тут ще жодного разу не був.

— Скромненько, але жити можна, — відповів він.

— Ага. Тільки вночі в туалет важко потрапити, тому краще сходити туди перед сном.

— Зрозумів, дякую за попередження, — подякував хлопець.

— Ти тут уже з кимось жив? — поцікавився він, підходячи до свого ліжка.

— Так... — сумно відповів я. — Із «другом», — я навмисне виділив це слово, щоб Протей зрозумів, що другом він мені вже давно не був. Але той не зрозумів.

— То вам тут було весело?

— Не те щоб.

— Чому? — запитав Протей.

— Бо ми з ним сильно посварилися ще до цієї в'язниці, і він вирішив мені помститися.

— Ось як... Зрозумів. І як саме помстився?

— Обманом змусив мене щось прийняти.

— Як це — обманом?

— У мене сильно боліла нога, і він, удаючи, що між нами нічого не сталося, хіба що невелика суперечка, дав мені таблетку, — пояснив я.

— І що? Які зміни відчуваєш?

— Відтоді нога взагалі не болить, і мене це насторожує.

— А цьому не треба радіти? У тебе ж нога в гіпсі, і якщо вона не болить, то це ж навпаки добре, — нерозуміючи запитав Протей.

— Так, але ні, — відповів я. — Це важко пояснити.

— Зрозумів... А може, у тебе звичайна параноя? Типу твій «друг» дав тобі звичайне знеболювальне, а ти вже накрутив себе, що то була отрута.