Частина третя. В'язниця

//Життя складне, але борись не здаючись.//

                               Розділ перший

                                День перший

Я прокинувся посеред ночі, подивився у віконечко, крізь яке пробивалося місячне світло. Надворі падав дощ.

— Не думав я, що у свої шістнадцять буду дивитися у маленьке віконце в'язниці, — подумав я, а потім перевів погляд на Оїла. — Як же він нестерпно хропить...

 Я сів на ліжку й обійняв коліна, думаючи про маму і Ханну.

— Сьогодні вже був третій день маминого заслання... Ось чому її ніде не було: ані в їдальні, ані в коридорах... — дійшло до мене. — Цікаво, як вона відреагувала на те, що у нас житиме Ханна? І чи вони поладнають там без мене? Ех-х, Ханно, як я за тобою вже скучив...

 Я підійшов до решітки, щоб відпроситися до туалету, але охоронця ніде не було.

— Казково... Навіть до туалету не дають сходити.

 Я легенько штовхнув решітку з надією, що вона не замкнена, але марно, і з повним сечовим міхуром повернувся до свого ліжка.

— Які ж тут незручні подушки... — подумав я й вирішив запхати в наволочку трохи свого одягу. Це не дуже допомогло, але стало трохи м'якше.

 Ранок.

 Я прокинувся від звуку оголошення, і мене підсвідомо кинуло в минуле — до Ханни й мами, але реальність швидко наздогнала.

— Йдемо на сніданок! Наступний прийом їжі буде о 14:30.

 Я ліниво підвівся з ліжка й подивився на Оїла. Той усміхнений сидів на своєму ліжку, втупившись поглядом у стіну.

— З ним усе гаразд? Може, тут дають якісь препарати, від яких бувають такі побічні ефекти? — подумав я.

— О-о, соня прокинулася, — сказав він. — Добрий ранок, як спалося? — з ентузіазмом запитав хлопець.

— Добрий... — втомлено відповів я, проігнорувавши запитання.

 Нога різко заболіла, через що я скрутився калачиком.

— Коли вже все це скінчиться? — прошепотів я.

— Що таке? Нога болить? — стривожився Оїл, а я ствердно кивнув.

— Навіть не уявляєш, наскільки сильно... — крізь зціплені зуби сказав я.

 Хлопець встав із ліжка й підійшов до охоронця.

— Дайте, будь ласка, знеболювальне, — чемно попросив він.

— Хах, я б так не зміг... — подумав я.

 Охоронець дав йому одну таблетку, і Оїл повернувся до мене.

— На, випий, — простягнув він руку з моїм «наркотиком».

— Дякую, — сказав я і жадібно проковтнув таблетку.

 Минуло кілька хвилин, і біль почав потроху вщухати.

— Сніданок! — крикнув охоронець.

— Уже йдемо, — відповів Оїл.

 Він допоміг мені підвестися з ліжка, і ми попрямували до їдальні.

— І чого Оїл так до мене ставиться? Може, він забув, що я його підставив? — подумав я.

 Нам відчинили камеру, і я насамперед побіг до туалету. Він, як і слід було очікувати, був повністю брудний: по кутках висіла павутина, запах був нестерпний, а по всій маленькій кімнатці літали мухи.

 Я постарався швидко зробити всі свої справи й піти до їдальні.

 Вийшовши з туалету, я попрямував туди.

 Ідучи коридором, я відчув, як по спині пробіг морозець від того, наскільки тут тихо й напружено, хоча людей стало більше після вчорашнього вечора.

— Цікаво, котра зараз година? Вже проголосили новий закон?

 На вході до їдальні стояли двоє охоронців. На їхніх обличчях читалися суворість і втома.

 Зайшовши до столової, я помітив Оїла, який помахав мені рукою, показуючи, що зайняв місце в черзі. Але я вирішив не підходити до нього — не мав бажання знову зближуватися, особливо після його висловів у бік Ханни.

— «Зубрілка», хах... Якби ж він знав, через що вона пройшла. Але я не планую розповідати йому її історію. Хай котиться під три чорти, — промайнуло в голові.

 Я обдивився чергу.

 У ній стояли Дейв, Джош і Сейв із номерами на спинах: 1344, 1365 і 1380.

— Треба буде вибачитися перед ними... Але як? — подумав я.

 Черга дійшла до мене.

 На сніданок давали вівсяну кашу на воді, рибу й овочі на пару.

— М-м... Смакота, — тихо сказав я.

 Потім узяв свій піднос і обвів поглядом залу, сподіваючись знайти вільне місце, але, на жаль, такого не було. Тому я вирішив підсісти до друзів-революціонерів.

                                         ***

 Я неквапливо підійшов до їхнього столика й запитав, чи можна сісти. Хлопці ствердно кивнули.

 У мене було таке враження, ніби вони постаріли на кілька років, хоча від нашої останньої зустрічі минуло всього кілька днів.

— Хлопці... — тихо почав я. — Мені шкода, що я вас кинув... Вибачте мене, але я дав Ханні обіцянку, що повернуся, — пояснив я.

 Дейв подивився на мене суворим поглядом.

— Ти нас кинув! — трохи заголосно сказав він. — Я думав, що тобі можна довіряти, а ти так вчинив.

— Знаю, і я дійсно про це шкодую, — чесно зізнався я. — Не знаю, чи пробачите ви мене, але ви справді круті.

 Після цих слів Джош додав:

— Ну... Які вже є, — і, легко посміхнувшись, почухав потилицю.

— Ти навіть не уявляєш, через яке пекло ми пройшли, — сказав Сейв.

— Розкажете? — запитав я.

 Дейв опустив очі в тарілку й тихо заговорив:

— Коли нас привезли сюди, то одразу сказали всьому персоналу, що ми бунтівники й саме ми були лідерами революції. Через це охорона нас особливо не злюбила, — пояснив він.

— Нас не будили на сніданки, не пускали до туалету, коли ми просилися, на вулицю не випускали... — сказав Джош.

— І найгірше... — почав Сейв. — Нас ці два дні водили в особливий кабінет 201.

 Хлопець стиснув кулак і порожнім поглядом дивився у свою тарілку.

— Там нас приковували до стільців і дві години крутили відео, в якому повторювалася лише одна довбана фраза... — хлопець затнувся. — Вона мала на нас подіяти, мусила... Але не подіяла. Просто зламала нас. За задумом охоронців вона мала вбити нам у голову, що закон хороший і що він веде нас у щасливе майбутнє...

 Сейв замовк і почав важко дихати.