Розділ шостий. Від'їзд

 Мене забрали.

 Виходячи з приміщення, я чув, як плаче Ханна, навіть попри весь натовп, який шумів, через що й сам пустив сльозу.

— Шоста пара завершила заплив, на черзі сьома, — почув я наостанок.

 Підійшовши до того самого бусика, який нас привіз, мені наказали залізти всередину, і я покірно виконав наказ.

 Там уже сиділо декілька людей: мама, яка пожертвувала собою, хлопець, який програв через судому, інший хлопець, який здався заради дівчини, маленька дівчинка з сім'єю і подруга-близнючка, яка змагалася перед нами з Ханною.

 На водійське місце сів сам водій.

— Ну що? Погеройствували? — запитав він, єхидно посміхнувшись. — Тепер їдемо до вашої нової домівки.

— А можна конкретніше? — запитала дівчина.

— Ні... — зухвало протягнув водій. — Це для вас буде сюрприз. А тепер сидіть тихо!

 Минуло декілька хвилин, і в бусик зайшов ще один програвший, який був схожий на Оїла, а за ним — два охоронці. Один із них сів попереду, а інший — позаду, до нас.

— Можемо їхати, — сказав охоронець, який сидів спереду.

 Водій завів бусик, і ми почали повільно рухатися.

 У цьому бусику ніхто не говорив, через що панувала мертва й гнітюча тиша, яка не давала навіть думати.

Минуло приблизно п'ятнадцять хвилин поїздки, і я порушив мовчанку:

— А ви скільки часу разом? — тихо запитав я хлопця.

— Уже рік... — відповів він. — Мені буде її не вистачати...

— Розумію... — підтримав його я.

— Теж пожертвував собою? — хлопець легенько посміхнувся.

 Я ствердно кивнув.

— А це твоя сестра була? — звернувся я до дівчини.

— Так, але двоюрідна...

— Зрозумів.

 Потім хлопець запитав у новоприбулого:

— А ти як програв?

— Просто програв, занадто повільно плив, — відмахнувся той.

 Щось у його тоні мені не подобалося, але я не звернув на це уваги.

— Усе ж він після змагань, може, ще й інтроверт, — подумав я.

— Мам, а куди ми їдемо? — запитала маленька дівчинка.

— У табір, — збрехала їй мама.

Охоронці криво посміхнулися.

— Ура-а!.. — зраділа дитина.

— А нам ще довго?

— Не знаю, доцю. Давай ти зараз трохи відпочинеш і поспиш, — запропонувала жінка. — А коли приїдемо, я тебе розбуджу.

— Чесно розбудиш?

— Чесно, — сумно відповіла вона.

 Дівчинка вляглася мамі на коліна, а жінка почала тихо наспівувати.

У мене по щоці покотилася сльоза.

— Діти навіть не розуміють, що таке закон... За що їх забирають? — подумав я.

 Нога нестерпно заболіла, через що я звернув увагу на гіпс.

— Чорт, він розмок, — промайнуло в голові.

— Вибачте, а в когось є знеболювальне? — запитав я в пасажирів.

— Секундочку, треба глянути, — відповіла жінка й відкрила свою сумочку. — Немає, вибач.

Інші теж похитали головами.

— Треба тоді просити охоронців...

 Я глянув на одного з них і невпевнено запитав:

— Вибачте, а у вас не буде знеболювального?

— Ей, хлопці, у вас є знеболювальне? Тут одному хлопцю треба, — запитав той у своїх колег.

— Передай йому, що ми тут не аптека і таблетки з собою не носимо.

— Ну, малий... Ти сам усе чув. А тепер сиди тихо, бачиш, дитина спить.

Я заплющив очі від болю.

— Боже! Коли це все скінчиться?

 Біль усе посилювався, ніби світ хотів остаточно мене зламати.

Тут близнючка простягнула якусь пляшку.

— На, випий.

— Це що?

— Воно тобі допоможе, — дівчина підморгнула.

— Іншого вибору в мене все одно немає...

 Я відкрив пляшку.

 Зробив один ковток і ледь не виплюнув рідину.

— Це ж алкоголь! — подумав я, але інших варіантів не було, тому я зробив ще два ковтки, ледве стримавши нудоту, і повернув пляшку дівчині.

— Дя... Дякую, — важко мовив я.

— Звертайся ще.

 Вона мило посміхнулася, від чого на душі стало трохи тепліше.

 Біль ледь притупився, тож я вирішив спробувати заснути, але в голову лізли думки про Ханну.

— Як вона там? Що зараз робить?

 Та все ж втома й алкоголь дали про себе знати, і я заснув.

                                        ***

 Мене розбудили чиїсь холодні, сильні руки й жорсткий голос, від чого я розплющив очі.

— Вставай! — мало не кричачи, командував мені охоронець.

— Що? — сонно запитав я.

— Нє ну... Ти глухий чи що? — спитав він. — Я сказав: встати!

 У цю мить я повністю прокинувся й згадав, де знаходжуся.

— Давай, пішли! — скомандував той.

 Я ледь підвівся і, кульгаючи, попрямував за ним.

 Вийшов із бусика й відчув холодний вітерець, а коли подивився вперед, побачив велику сіру будівлю з високим парканом, на якому звисав колючий дріт.

— Це ж в'язниця! — різко промайнуло в голові.

 Великі металеві ворота автоматично відчинилися, і ми зайшли на територію.

 Там було похмуро, а в повітрі відчувалася якась гнітюча «зламаність», від якої аж коліна підкошувалися.

— Йди давай, потім будеш роздивлятися, — холодно сказав охоронець.

— Треба змиритися, — гучно пролунали в голові слова Ханни.

— Та ні, цю систему треба ламати, — подумки відповів я.

 Ми зайшли всередину будівлі.

 Там було тьмяне освітлення й важка тиша. Лише кроки людей та скрип дверей порушували її. Усі мали втомлений і зламаний вигляд, але мами серед них не було.

 Раптом із динаміків голосно пролунало оголошення, від якого я різко здригнувся:

— Усі спускайтеся на вечерю! Якщо хтось її пропустить, то до ранку сидітиме голодним!

— Вечеря? Так рано? — подумав я й потягнувся по телефон, щоб подивитися годину.

 Його не було.

— Невже охоронці забрали? Тепер зрозуміло, чому мама не відповідала на дзвінок.

— Чув, малий? Йди на вечерю, бо будеш голодним сидіти, — наказав чоловік.

— Добре... — тихо відповів я.

 Він пішов уперед, а я наздоганяв його, щоб не загубитися.

— Може, мама там буде?.. Сподіваюся...

 Ми пройшли декілька похмурих коридорів і зайшли до їдальні.