Розділ п'ятий. Вибір

 Ми поприбирали й склали всі потрібні речі в рюкзак, а потім сіли на диван в очікуванні забираючого. Це очікування було довгим і тривожним. Ми ще ніколи не чекали на заповітний стукіт у двері, який сигналізує: «Час настав». Проте цього разу ми порушили свою звичну систему — лякатися й переживати, коли все ж чуємо той стук.

 Я подивився на годинник — було вже п’ятнадцять по четвертій.

— Щось вони довго цього разу, — сказав я, порушуючи тишу.

— Може, вони не прийдуть, і тоді нам усім стане легше, — постаралась збрехати сама собі Ханна.

— Тук-тук.

 Ми легенько здригнулися, а серце почало швидше битись.

— А от і заповітний стукіт, — промовив я.

— Ех... А я вже надіялась.

 Ми підійшли до дверей і відкрили їх. Там на нас чекав забираючий — із сивим волоссям і середньою статурою.

— Добрий день, прошу пройти за мною, — сказав він.

 У його голосі й у тому, як він це сказав, відчувалась вимога, хоча він і старався це приховати.

— Добре, — відповів я.

 Ми вийшли з дому, і я зачинив двері. Потім побачив той самий тонований бусик без номерів... Коли ми залізли в нього, там, як завжди, уже чекали люди.

— Деякі речі не змінюються, — подумав я.

 І ми поїхали до басейну.

                                      ***

 Приїхавши на місце призначення, ми побачили, що на нас уже чекає багато народу, але все одно людей було досить мало, хоча тих, кого забрали раніше, вже мали б повернути.

— Може, їм дійсно дають один день перепочинку? Не знаю... — подумав я, а потім нас запустили всередину будівлі.

 Там була велика й гарна вивіска: «Рухайся до кінця», а все навколо було обвішане стрічками, по кутах стояли надувні кульки й дошки для плавання.

— Добрий день, шановні громадяни, — холодно привітався з нами головний через гучномовець. — Сьогодні будуть змагання з плавання на двісті метрів. Ми поділили вас на пари, слідкуючи за тим, хто з ким найбільше дружить, тобто ви будете змагатися проти свого друга, — пояснив організатор.

 Я випав із цього світу...

 Як?..

 Як?!..

 Як я буду змагатися проти Ханни? Я цього не витримаю, а вона — тим більше.

 Я притягнув дівчину ближче до себе й сказав:

— Не смій мені піддаватися, ти мусиш виграти.

 Ці слова вивели дівчину зі ступору.

— Ні! Ти виграєш, і я тобі це обіцяю, — відказала вона.

— Не сперечайся, я й так плавати навіть не зможу, тому все вирішено.

 Я обійняв дівчину, і ми продовжили слухати «інструкцію».

— Переможець залишається, а той, хто програв, вилітає. Для тих, хто не вміє плавати, ми дамо нарукавники або дошку. Також у нас буде група рятувальників, тому все має пройти без критичних випадків, — сухо сказав він. — А тепер просимо підійти до столиків і взяти номер своєї пари.

 Головний показав на три столи, які стояли по боках і посеред проходу.

— Дякую за увагу й щасти вам.

Головний замовк, а люди почали перешіптуватися.

— Це нечесно! — кричав хтось.

— Замініть це правило!

 Але їх ігнорували, а охоронці проводили людей до столів.

 Нам випав номер шість, тобто ми змагатимемось шостими. Коліна підкосилися, а ребра заболіли. Я взяв із рюкзака знеболювальне й випив його.

— Надіюсь, у тому засланні можна буде просити таблетки, бо інакше я не виживу... — сказав я собі під ніс.

— Ти щось сказав? — запитала дівчина.

— А? Що?

— Ти щось казав, — уже ствердно промовила Ханна.

— Та неважливо, — відмахнувся я, щоб не показувати дівчині, наскільки сильно я вже здався.

— Перша пара, підходьте до лінії старту! — оголосив головний.

 Люди підійшли туди, куди їм було сказано. Я побачив, що там будуть змагатися мама проти сина. Вони обоє були сумні. По них одразу можна було сказати, що вони вже зламані, але все ж стали на свої позиції...

— Готові?.. — почав відлік головний. — Руш!

 Він вигукнув це, і мама з сином миттю опинилися у воді.

 На якусь секунду я зрадів, що моєї мами тут нема, бо тоді, швидше за все, нас би поставили в пару.

 Хлопець швидко рухався вперед, а жінка відставала, даючи йому шанс перемогти, але син різко зупинився й крикнув їй:

— Я не буду плисти, якщо ти будеш піддаватися!

— Синку, ти вже дорослий і проживеш трохи без мене, а я не зможу жити з думкою, що тебе нема... — гучно відповіла мама.

— Тоді я просто здамся, і мене забе...

Хлопця перебив мамин гучний крик:

— Я здаюсь!

 Син пішов на дно... По ньому було видно, що весь його світ рухнув, і я його розумію.

— Мам... — тихо мовив він, але це слово різало вуха.

— Нічого, синку... Скоро ми знову зустрінемось... — відповіла вона й, перепливши огорожу, обійняла його.

 До них підпливли рятувальники та розділили їх, а з гучномовця пролунало:

— Перша пара завершила свій заплив. Вітаємо переможця оплесками, — «підтримав» його головний.

 Народ подивився на організатора. У їхніх поглядах читалось: «Тут мама розлучається із сином, а ти цьому радієш?»

 А потім деякі люди почали вигукувати:

— Ганьба! Ганьба!

 Після цього люди почали бунтувати.

— Пом’якшіть систему! — кричала якась група людей.

 А з гучномовця почувся безжальний і холодний голос, який не був схожий на голос організатора:

— Будь-який бунт або образливі слова в бік системи — і ви дізнаєтесь, що таке жорстока система. А зараз вона ще справедлива. Вона свідомо порушила закон, через що наслідки будуть відповідними.

— Бу-у! — кричали люди, але до них уже підходила охорона й жорстоко забирала їх.

— Продовжуємо змагання, — сказав головний холодним голосом.

 Усередині мене все стиснулося, а серце мало не вистрибувало з грудей.

— Вони вже навіть не приховують наслідків... — подумав я.

— Вони такі самовпевнені, — наляканим, але бридливим голосом сказала Ханна.

— Надіймося, що скоро влада зрозуміє: ця система не ламає нас, а об’єднує, — відповів я.