Розділ четвертий. Відлига

 Мене розбудив стук у двері.
— Невже п'ята година?.. — сонно промовив я і пішов до дверей.
 У проході стояла Ханна.
— Заскучився? — запитала вона.
 Я протер очі і втомлено відповів:
— Я тут ще трохи — і з глузду б зійшов.
— Ну тоді можеш радіти, я прийшла.
— Мг-г... — протягнув я і повернувся до дивана.
— Ти якийсь сумний, все нормально? — запереживала дівчина і підійшла ближче.
— А що таке «нормально»? У цьому світі зараз точно нічого не нормально, тому так — зі мною не все нормально... — підвищив я голос і почав розводити руками.
— Розумію... Але таке наше життя, і до цього треба звикнути, — сказала дівчина.
— А я не хочу звикати. Я хочу нормального життя, де треба буде жити, а не виживати, як зараз.
 Я затулив обличчя руками, повністю здавшись, а потім відчув холодні руки дівчини.
— Я знаю, але... — вона затнулась, — але така реальність, навіть якщо вона й несправедлива.
 Я промовчав, не хочу на це нічого відповідати.
 Ханна взяла мої руки у свої.
— Нам залишається пристосовуватись. Я не кажу, що нам треба увійти в систему, але треба вдавати вигляд, що ми в ній. Тоді і закони полегшають, а тоді, може, і повернеться все до старого життя, — продовжила дівчина, а я безсило кивнув. — Тепер збирайся, скоро по нас прийдуть.
 Я встав із дивана і пішов переодягтись. Було складно сприймати слова Ханни, але вона говорила діло, якщо влада побачить, що всі скорились і країна стала кращою, то, може, і відмінить систему.
 Я переодягнувся і пішов до своєї кімнати, щоб взяти плавки. На дорозі, як завжди, стояли сходи, але зараз вони мене не сильно злили чи нервували — я змирився з ними, а значить, можливо, і змирюся із законом.
 Піднявшись, я був шокований тим, наскільки простора в мене кімната після одного дня у вітальні.  Я підійшов до шафи, відкрив нижню тумбочку і дістав звідти чорні плавки.
— Добре, що вони довгі, а то було б незручно в них ходити перед дівчиною, — подумав я, а потім рушив до сходів. — Цікаво, а мама вже знає про революцію і хто її розпочав?
 Спускаючись вниз, я був трохи здивований тим, як легко тепер спускатись. Нога ще підводила, і загалом ходити було важко, але зараз, після того як я змирився з цим, то дійсно стало легше, через що я ще більше повірив словам Ханни про систему.
 Я спустився, а внизу сиділа Ханна на тому самому місці. Я підійшов до неї.
— Про що задумалась?
— Та не знаю, просто... — відморозилась дівчина.
— Зрозумів.
 Я сів біля неї і подивився їй в очі.
— Хан, пообіцяй мені: якщо мене заберуть, то ти не будеш нічого робити. Я повернусь, і ми далі будемо жити, як до заслання.
— Я не хочу, не зможу... — дівчина витерла кутик ока від сльози.
— Зможеш, у тебе буде мама, і ці три дні пролетять швидко, — сказав я.
— А тобі ці дні без мами швидко йшли? — запитала вона.
— Ні, але... — дівчина мене перебила.
— Ну от. Так само, як ти не можеш без мами, я не можу без тебе, — пояснила дівчина. — Типу я не залежна від тебе, але ти — єдина людина, якій я відкрилась.
 Я обняв Ханну і тихо сказав:
— Обіцяю, я постараюсь зробити все для того, щоб мене не забрали...
 Ми ще просиділи деякий час, обіймаючись.
— Ти голодна? — запитав я.
— Так, — відповіла вона.
— Ну то пішли на кухню. Ми ще маємо вдосталь часу, щоб щось приготувати.
 Я підвівся і, взявши дівчину за руку, поставив її на ноги.
— Що готувати будемо?
— Може, макарони з м'ясом? — запропонував я.
— Ні, нам треба щось ситне, щоб вистачило до кінця змагань.
— Тоді, може, запечену картоплю з м'ясом?
— Можна. Тоді ти чистиш картоплю, а я буду її нарізати.
— Добре.
 Ми почали готувати, і вже через пів години картопля з м'ясом була в духовці. На кухні стояв аромат м'яса, через що слина текла рікою.
— Пішли трохи відпочинемо?
— Пішли.
 Ми повернулись на диван.
 Довго мовчали, не знаючи, що сказати. Це не була одна з тих приємних мовчанок — ця тиша була гнітючою і передбачала погане завершення.
— Може, фільм подивимось, доки чекаємо? — запропонував я.
— Давай, — відповіла дівчина з легкою посмішкою.
— Тоді я зараз сходжу по ноутбук, а ти придумай, який фільм нам дивитись.
— Домовились.
 Я сходив у мамину кімнату і взяв ноутбук.
— Придумала?
— Так, давай подивимось «Мій милий дім», — відповіла дівчина.
— А про що він?
— Про зомбі-апокаліпсис. Дорама.
— Дорама? — перепитав я. — Не сильно їх люблю, але добре, як скажеш.
— Давно хотіла його подивитись.
— Зрозумів, включаю.
 Я знайшов серіал у Google і включив першу серію.
— Думаєш, кінець буде щасливим? — запитала Ханна.
— Не знаю, ми ж тільки на першій серії.
— І що? Все одно ж можна думати про кінець, — відповіла вона.
— Зрозумів, але, знову ж таки, я про кінець ще не думав, тому не зможу сказати, — пояснив я. — А ти як думаєш?
— Не знаю, але надіюсь, там буде happy end.
— Побачимо...
 Я приобійняв дівчину однією рукою і включив серію.
 Пройшло пів години, і серія добігала кінця. Я був шокований цією дорамою — це не просто «люди бігають по вулиці і б'ють зомбі», а виживають, виганяють тих, у кого є симптом «зомбі», а то й убивають їх.
— Як тобі? — запитала дівчина.
— Включаю другу серію.
 Дівчина засміялась.
— Почекай ти трохи, нікуди та серія не втече, а от картопля може згоріти.
— Точно, ми ж їсти готуємо, — після слів дівчини я відчув сильний запах запеченого. — Готово вже? — із нетерпінням запитав я.
— Так, ще п'ять хвилинок — і можна діставати, — відповіла вона.
 Я відклав ноутбук і встав із дивана, щоб допомогти дівчині з посудом. Прийшов на кухню, взяв тарілки, виделки і кружки та відніс їх на журнальний столик біля дивана, а дівчина дістала картоплю і пішла за мною.
 Ми розклали все по тарілках і сіли дивитись серіал.
Ми поїли і встигли подивитись чотири серії. Я подивився на годинник — на ньому показувалась пів на четверту.
— Ну що ж... Треба прибирати і збиратись, — сумно сказав я.
— А може, ні? — запропонувала дівчина.
— Що «ні»? — запитав я.
— А може, не треба збиратись? І взагалі, може, не варто слухати закон? — запропонувала дівчина.
— Ти ж сама прекрасно знаєш, що ми не зможемо його ослухатись, — відповів я.
— А якщо ми втечемо? Переїдемо в якесь село або просто в якийсь закинутий будинок. Тоді нас не знайдуть, і нам нічого не треба буде робити, — пояснила Ханна.
 Я втупив погляд у Ханну. Я хотів сказати: «Так, давай втечемо», але не міг. Думка про маму і про те, що нас знайдуть, не давала спокою, тож я відмовився від цієї авантюри.
— Ні, ми не зможемо. Нам треба його слухатись, бо тоді нас рано чи пізно знайдуть, і наслідки будуть гіршими.
— Ех-х... — розчарувалась дівчина. — Тоді пішли прибирати...