Розділ третій. Чому саме він?

 Ми прокинулись від звуку будильника, який задзвонив у Ханни на телефоні.
— Хан... вимкни, — сонно промовив я.
— Ні, треба вставати... — відповіла вона. — Скоро буде оголошено новий закон...
— Чорт, тільки не це...
 Я безсило скотився з дивана і впав на підлогу.
— Ой, — приглушено скрикнув я, — Хан, добий мене.
— Вставай давай, — наказала дівчина.
 Я постарався відтиснутися від підлоги й встати.
 Пішов на кухню, поставив чайник і почав чистити зуби.
— Перенести сюди щітку з пастою було одним із найкращих рішень, — подумав я.
 Дочистивши зуби, я прибрав за собою в раковині, а за той час чайник закипів і вимкнувся. Потім я дістав із холодильника яйця і вирішив зробити тости зі смаженими яйцями.
 Ханна підійшла до мене.
— Що робиш? — запитала вона.
— Сніданок тобі.
— Пахне смачно, тільки скрути газ, бо знову спалиш.
— Добре, — відповів я і зробив так, як сказала дівчина, а потім повернувся до неї лицем і поцілував у голову. — Ти сьогодні дуже красива.
— Дякую, — зашарівшись, відповіла вона.
 Досмаживши яйця і тости, я виклав усе на тарілки. Взявши свою порцію, дівчина пішла за стіл, а я — за нею.
— Смачного, — промовила дівчина.
— Надіюсь, це дійсно буде смачно, або хоча б не погано, — відповів я.
 Потім з надвору пролунало оголошення:
— Сьогодні о п'ятій годині дня всі збираємось у міському басейні. Будуть проводитись змагання, правила яких ми оголосимо вже на місці.
 Гучномовець затих, а ми з Ханною мовчки подивились одне на одного.
 Я стиснув руки під столом.
— Мені капець. Чого саме цей закон? — перервав я тишу.
— Не хвилюйся, ти зможеш, — постаралась заспокоїти мене дівчина.
— Ага, зможу потонути хіба що, — відказав я.
— Ти сильний, і тобі вдасться подолати цей закон.
— Хан, подивись на мене, — дівчина підвела на мене погляд, і я продовжив: — Я в гіпсі, у мене болять ребра, я ледь ходжу, чорт його забирай, а тут плавати треба! — не витримав я і скрикнув.
— Я тобі допоможу, ми щось придумаємо, — відповіла вона.
— Мг... вірю.
 Коли ми доїли, дівчина віднесла посуд на кухню та помила його.
— Хан, от чесно, що ми зможемо придумати, якщо я навіть ногою ледь рухаю? — сказав я.
— Ну зараз дев'ята ранку, а початок змагань о п'ятій.  У нас достатньо часу, аби щось та й придумати, — відповіла вона. — Може, тобі пощастить і система дозволить травмованим не змагатись.
— Ага, особливо після революції, — відказав я і продовжив: — Не забувай, що їхня робота — включити якнайбільше людей у систему, а бунт показав, що вони ще навіть половину не підкорили.
 Дівчина знизала плечима, а я пішов на диван трохи полежати. Лігши на нього, я прикрив обличчя подушкою і закричав що є сили, а потім заплакав.
— Зате зможу побути з мамою, — подумав я, а потім відчув, як на диван сіла Ханна.
— Заспокійся, я придумала, що можна зробити, — сказала вона.
 Я забрав із обличчя подушку і подивився на неї.
— Ми одягнемо тобі на ногу нарукавник.
— Гарний план, але не забувай, що вони призначені для рук, і ногу вони не втримають.
— А якщо два? — запитала дівчина.
— Краще задуши мене одразу, — трохи підвищив я тон.
 Дівчина затихла і опустила погляд.
— Вибач, я не хотів, просто цей закон...
— Я розумію, — сумно відповіла Ханна.
 Ми просиділи в гнітючій тиші деякий час, а потім я сказав, що мені залишилось просто змиритися зі своєю участю, і те, що мене заберуть на три дні, — не так уже й багато.
— Але ж я тоді буду сама... — відповіла дівчина.
— Це всього лише на один день, а потім прийде мама.
— Ще я не жила з мамою хлопця, з яким знайома декілька днів, — відказала вона.
— Ти подобаєшся мамі, і мені буде спокійніше, якщо я знатиму, що з тобою все добре, — пояснив я.
 Дівчина замовчала, а я постарався трохи заспокоїтись, глибоко дихаючи.
 На стіні гнітюче цокав годинник, через що було важко повністю заспокоїтись.
— Я... — почала дівчина, — я просто переживаю за тебе. А якщо тебе дійсно заберуть, і ти не повернешся або повернешся, але іншим... — дівчина говорила тихо, майже нечутно.
— Я повернусь, обіцяю, і навіть якщо стану іншим, то все одно тебе любитиму, — я пригорнув дівчину до себе.
 Дівчина глибоко дихала, а руки тремтіли...
— Цей закон скоро зробить нас сивими, — тихо буркнув я собі під ніс.
 Ми просиділи в обіймах деякий час, але дівчина неохоче забрала руки і сказала:
— Мені треба поїхати до себе і взяти купальник.
— Давай я з тобою піду? — запропонував я.
— Ти краще відпочивай і набирайся сил, а я скоро повернусь.
— Добре... — неохоче відповів я.
Дівчина поцілувала мене в щоку і пішла до дверей.
— Я пішла.
 Потім я підвівся з дивана, щоб закрити двері.
— Якщо що — пиши, — сказав я.
— Ти теж.
 Ми ще раз обнялись, і вона пішла.
— І що мені робити? — подумав я, зачиняючи двері.
 Я розвернувся і пішов у бік дивана.
— Може, хоча б застелю його, — подумав я.
Ребра боліли, а нога несамовито свербіла, через що думати ставало важко. Я пішов на кухню, взяв знеболювальні таблетки. У голові промайнула думка: «А скільки ж я їх уже випив за ці два дні?» Але це єдине, що рятувало мене від постійного болю.
 Потім я подивився на годинник — була лише одинадцята дня, а що робити до повернення Ханни, було невідомо, як і те, коли вона прийде.
 Думки розлітались, я думав про все і ні про що одночасно. Думав про маму, Ханну, Оїла, якого підставив, Дейва, Джоша і Сейва, яких покинув. А про ногу і ребра взагалі треба мовчати — я не відчував болю лише після таблеток або під час сну. Ще я думав про систему і про те, наскільки довго вона ще триватиме.
 Я почав ходити туди-сюди, стараючись зосередитись хоча б на чомусь, але не виходило. Потім подивився на годинник — пройшло тільки п'ять хвилин.
— Ну де ж ти, Хан? — подумав я, хоча розумів, що вона лише недавно пішла. — Може, мені варто вийти на вулицю?
 Я одягнув куртку і пішов надвір. Уже був жовтень, і мою увагу привернуло листя, яке пожовтіло, а деяке почало червоніти.
— І коли я востаннє стрибав у листя? Не пам'ятаю.
 Подивився на вулицю — людей не було. Складалося таке враження, ніби людей просто забирають і не повертають. Минуло вже три дні від першого закону, тобто перші люди вже мали б повернутись додому, але сусіда не було.
— Цікаво, а тих людей, яких повертають, змушують у той самий день виконувати закон чи їм дозволяють трохи перепочити? Сподіваюсь, коли повернуть маму, вона буде готова до цих законів...
 Я пішов у будинок, вирішив трохи прилягти і випити заспокійливого, бо з цими думками я швидко здурію, а тоді і закон провалю.
 Взяв аптечку до рук, звідти дістав одну таблетку заспокійливого і випив її.
— Хоч би воно скоро подіяло...
 Ліг на диван і заплющив очі в очікуванні ефекту, а перед очима з'являлась то мама, то Ханна, то система, яка забрала всіх людей.
— Коли це припиниться? Коли ми зможемо знову дихати на повні груди? Може, поговорити з мамою і переїхати в іншу країну?
 Із цими думками я заснув.