Розділ другий. Продовження

 Я прокинувся від холоду, який пробігався по ногах, і ліниво відкрив очі.
— Ще один довбаний день, — сказав я, а тоді повернув голову, але дівчини поруч не було.
 Я спробував встати, але ребра різко заболіли.
— Господи, якщо Ти існуєш, зроби сьогоднішній закон легким... — молив я Його.
 У цей момент до мене підійшла дівчина.
— Тримай, — вона простягнула мені знеболювальне.
— Дякую. Яка зараз година?
— Рівно десята, — відповіла вона.
— Он як... І який закон?
— Не можна весь день відпочивати. Треба обов’язково чимось займатись.
— Дивно... І як вони це перевірятимуть?
— Не знаю... Може, перевіряючі ходитимуть, — відповіла дівчина.
— А до котрої години діятиме цей закон?
— Рівно до 22:00.
— Зрозумів. У нас є щось поїсти?
— Так, зараз принесу тобі чай із тостами.
 Я подякував, а дівчина пішла на кухню.
— Дивно, що після вчорашнього цей закон виявився таким легким, — сказав я Ханні.
— Нічого він не легкий. Уявляєш, як людям зараз важко після тієї революції? Хтось і зараз, напевно, спить, — відказала вона.
— Я б теж ще поспав, — із цими словами я потягнувся і позіхнув.
— Але не можна. Зате маємо цілий день для пошуку твого хобі.
— І то правда, — ледь емоційно відповів я.
                                           ***
 Поївши, я встав із дивана і пошкандибав до раковини, щоб помити посуд.
— Треба буде сюди на декілька днів перенести щітку й пасту, — мовив я дівчині.
— Добре, зараз принесу.
 Дівчина побігла нагору, а я стояв і мив посуд.
— Яке б хобі вибрати? — думав я. — Може, малювання або письменництво?
 Мої думки перервали звуки кроків на сходах.
— Тримай, — дівчина поставила на стіл щітку й пасту.
— Дякую, — відповів я.
— Про що думаєш? — запитала вона.
— Згадую всі можливі хобі.
— Уже придумав щось? — поцікавилась дівчина.
— Та от... малювання і письменництво.
— Непоганий початок, — сказала Ханна. — А як щодо пазлів?
— Теж можна.
— Добре, тоді ти мий посуд, а я запишу всі варіанти хобі на листку, щоб не забути.
— Домовились.
                                         ***
 Я домив посуд і взявся вмиватися. Увімкнув прохолодну воду, щоб точно прокинутись, і почав чистити зуби. Після цього взяв альбом, олівці та ручку.
— Починаємо? — запитав я.
— Ага. З малювання чи письма?
— Давай із письма.
— Добре, тоді подумай, про що би ти хотів написати, і вперед, — відповіла вона.
— Хм... — довго думав я, а потім подивився на дівчину. — Точно!
 Я аж скрикнув, через що дівчина здригнулась.
 Я взяв у руки блокнот із ручкою. Планував написати вірш про першу зустріч із нею.
                                 ТВІЙ ПОГЛЯД
Коли я думав, що світ зійшовся клином,
Як тут із неба впав янгол.
Я її не знав, але миттю захотів впізнати.
У неї очі, як Тихий океан,
А волосся — немов хвилі у безодні.
Коли я поруч із нею, я забуваю, як дихати,
А в голові тільки:
"Боже, дякую Тобі за неї".
 Коли я дописав вірш, то зрозумів, яка ж це лажа, і одразу вирвав листок, щоб дівчина не побачила, але не судилось.
— О, ти вже дописав? — у дівчини аж очі загорілись від цікавості.
— Т-так, — невпевнено відповів я, — але не читай його.
— Чому?
 Дівчина одразу посумнішала.
— Бо мені соромно за нього. Там одразу видно, що кар’єра поета мені не світить.
— Та ну тебе, дай почитати.
 Дівчина спробувала зробити очі, як у цуцика, але вийшло настільки незграбно, що я засміявся.
— Хан, будь ласка, не роби так більше, — ледь заспокоївшись від сміху, попросив я.
— Ну то дай, і не буду більше.
 З цими словами дівчина вирвала листок із моєї руки, розгорнула його й почала читати.
— От зараз вона і зрозуміє, який я нікчемний... — пролунало в моїй голові.
 Дівчина швидко прочитала вірш і на декілька секунд замовкла, а по її щоці скотилась сльоза.
— Настільки все погано? — запитав я.
— Вірш не найкращий, але мені дійсно приємно, що ти його написав, — відповіла вона.
— Тепер малювання?
— Ем... Малюю я ще гірше, — відказав я.
 Дівчина засміялась.
— Тоді кросворди?
— Мені не сорок років.
— Ну то й що? — запитала дівчина й простягнула свій телефон. — Тримай, заходь у кросворди й повідгадуй декілька, тоді побачимо, як тобі.
— Добре, — я закотив очі й узяв телефон.
— Перше слово: «що об’єднує людей». Сім букв.
— І що думаєш?
— Може, «почуття»?
— Ну то записуй, а потім побачиш, чи сходиться.
— Добре.
 Я вписав слово, а потім взявся за друге: «одна з найбільших катастроф у світі». Також сім букв.
— «Титанік»?
— Пробуй... — коротко відповіла Ханна.
 Я вписав слово, і воно підійшло.
 Мені подобалось відгадувати слова, але довго сидіти без діла я не міг, навіть із травмами.
— Мені набридло. Я не можу довго просто так сидіти, — сказав я. — Але самі кросворди сподобались, це вже щось.
— Маєш ще якісь ідеї?
— Кулінарія? — запропонувала дівчина.
— Якось я посмажив мамі яйце... — почав я. — Воно було згоріле...
 Промовивши це, ми разом засміялись.
— Добре... — із посмішкою сказала Ханна. — Може, прибирання? Поєднання корисного з приємним.
— Я б залюбки, але трохи нога заважає.
— Блін... А спорт?
— Два рази на тиждень, але не зараз.
— Зрозуміла... — засмучено відповіла вона. — Тоді в мене нуль ідей.
 Роздуми перервав стук у двері.
— Відкривайте! — пролунало з вулиці.
 Ми підбігли до дверей і відчинили їх.
— Перевірка закону. Чим ви тут займаєтесь? — запитав перевіряючий.
 Він був у чорному костюмі з бронежилетом, а обличчя вкрите синяками.
— Шукаємо нові хобі, — відповів я.
— Ну тоді я зайду перевірю, як успіхи, — сказав чолов’яга й зайшов усередину, а ми пішли за ним.
— Ви, до речі, не знаєте ще якихось хобі? — запитала Ханна.
— Я вам Google? — строго відповів той. — Так, добре, бачу, що ви дійсно чимось займаєтесь, тому до побачення.
 Перевіряючий вийшов на вулицю, а я захлопнув за ним двері.
— Точно... Google! — крикнула дівчина.
 Вона взяла телефон і в пошуку написала:
«найкращі хобі, коли в тебе вивихнута щиколотка».
— О, знайшла! — промовила вона. — Колекціонування!  Цікаво і не потребує сидіння на одному місці.
— Звучить цікаво. Давай спробуємо, — відповів я. — Але що колекціонувати?
— Може, кришечки або якісь камінчики? — запропонувала дівчина.
— Хм... Можна. Давай камінчики.
— Тоді одягайся і пішли на вулицю, — сказала Ханна.
— Допоможеш піднятись у кімнату?
— Так.
— Дякую.
 Ми пішли до моєї кімнати. Дівчина залишилась за дверима, поки я переодягався у чорні спортивні штани й білу кофту. Мій погляд упав на пакет, який лежав у тумбочці, і я вирішив перенести декілька речей униз.
 Потім я вийшов до Ханни, і ми пішли на вулицю.
Вулиця була повністю пустою й тихою, а від вітру, який колихав листя дерев, здавалось, ніби ми у фільмі жахів про зомбі-апокаліпсис.
 Ми пройшли ще трохи, і я побачив гарний камінчик, який чудово підійшов би для початку колекції.
— Що думаєш щодо цього? — я нагнувся й підняв камінь, на якому були білі смуги.
— Гарний, для початку підійде, — відповіла вона.
 Ми ще трохи прогулялись і пошукали каміння.
— Може, пішли додому? Якась тут гнітюча атмосфера, — по моїй спині пробіг морозець.
— Пішли. Мені теж трохи страшно бути тут самій.
 Ми рушили у бік дому, і мій погляд упав на камінь у формі серця. Я нагнувся й підняв його.
— Дивись який, — показав його Ханні.
— Прикольний. Бери.
 Я засунув камінь у кишеню, і ми рушили додому.