Частина друга. Скільки ще?

Ніколи не здавайся, бо завжди будуть люди, які тебе обов'язково підтримають

                               Розділ перший
                                Відпочинок
 Ми йшли додому з пригніченим настроєм, і це ще легко сказано.
— Як нога? — запитала дівчина.
— Краще, ніж ребра... — відповів я. — А де наші нові знайомі?
— А... — в горлі став ком, — кхм, їх... їх забрали, — пригнічено сказав я, стиснувши кулак.
— О ні... — мовила дівчина і закрила рот руками.
— Мені шкода... Я мав бути зараз із ними, — почав я, — мене так від цього совість гризе.
 Ханна замовчала, добираючи слова, а потім просто обняла мене.
— З ними все буде добре, — неквапно сказала вона.
— Ні... — відказав я, а потім продовжив, — бо революціонерів система не любить.
 Дівчина замовчала, а решту шляху ми йшли тихо, із тривогою в повітрі.
— Ти голодний? — запитала дівчина, коли ми вже доходили до хати.
— Дуже, — сухо відповів я.
— Тоді ти йди помийся, а я щось приготую, — сказала дівчина. — Ти що любиш?
— Не знаю, я зараз з’їв би будь-що, — мовив я.
— Добре.
                                       ***
 Ми дійшли до будинку, я дав Ханні ключі, і вона відкрила двері.
— От і вдома... — сумно сказав я.
 Потім неквапливо розувся і пішов у кімнату, щоб взяти одяг.
— Я в душ! — крикнув я Ханні.
 Тоді відкрив двері й зайшов у душ, потім увімкнув теплу воду і роздягнувся. Побачив, як у мене на ребрах з’явились темно-сині сліди.
— Завтра буде ще гірше... — мовив я сам до себе.
 Тоді зняв решту одягу і зайшов у воду. Тіло миттєво відреагувало і почало розслаблятись після важкого дня.
— Чому я не пішов за хлопцями у заслання... — я затнувся, — Ханна б зрозуміла, якби я її покинув? Ой, Хан, що ж ми наробили? Ми тільки два дні як знайомі, а вже почали зустрічатись і зробили ціле повстання, — я нервово посміявся, — яке ж це абсурдно... Але і світ також, тож, думаю, все нормально...
 Я вимкнув воду і почав намилюватись.
— Яка ж буде реакція мами на наші вчинки? Не такого майбутнього вона для мене хотіла... — подумав собі я.
 Тоді знову увімкнув воду і закрив очі. Дивно, але зараз я почуваюсь спокійним, хоча потім настала реальність, і нога різко заболіла.
— Чорт, я вже і забув, який цей біль різкий, — вилаявся я, — дивно, що я взагалі можу ходити після своїх маленьких забігів і танців...
 Я змив увесь шампунь, одягнувся і рушив до дівчини.  По дорозі, як завжди, мене чекали сходи.
— Ну нічого, вже спускався в бинті, і знову спущусь, — подумав я, але світ думав інакше: костиль упав і покотився сходами вниз. — Дідько! — крикнув я. — Хан, допоможи спуститись, будь ласка!
 Дівчина підійшла до сходів, взяла костиль і піднялась до мене.
— Дякую, — сумно промовив я.
— Ще пів години тому ти зробив повстання, а зараз навіть спуститись сам не можеш? — мовила дівчина, а кутик моїх губ піднявся.
— Віриш чи ні, але повстання легше зробити, аніж спускатись сходами... — відповів я.
 Ми спустились, і дівчина провела мене до вітальні. Я з полегшенням сів на диван і подякував їй.
— Ти собі відпочивай, а на мене ще чекає вечеря.
— Може, допомогти? — запитав я.
— Не треба, відлежуйся, це наказ, — відказала вона.
— Не хочу, щоб ти себе відчувала домогосподинею, — пояснив я.
— Нічого, я люблю готувати, я тоді ніби потрапляю в інший світ.
— Це добре...
— А в тебе є якісь хобі?
— Ні... У мене нічого такого нема.
— Це сумно, але в тебе буде вдосталь часу підібрати щось для себе, — дівчина поцілувала мене в щоку і пішла на кухню.
 Я дістав телефон з кишені. Він повністю був розбитий, але, на диво, працював...
— І що мені робити? — подумав я, а тоді зайшов у чат "друзі". — Дивно, що я досі в ньому, треба вийти.
А тоді натиснув дві кнопки і видалив його.
— От і кінець старому життю... — подумав я, а потім упав на спину і подивився у стелю.
 Пройшло декілька хвилин, і я заснув.
                                      ***

 Я різко прокинувся, ніби від удару струмом, а навкруги була непроглядна темрява.
— Яка зараз година? Де Ханна? — запитав я у самого себе, а тоді звернув увагу, що моя рука вдавлена у диван — на ній лежала Ханна, і у місячному сяйві я заправив прядку її волосся за вухо.
— Яка ж ти в мене красива... Дивно, що тебе ображали... — тихо промовив я.
 Тоді я постарався акуратно висунути з-під дівчини затерплу руку, але не вийшло, і дівчина трохи розплющила очі.
— Ти вже прокинувся? Давай накину тобі їжі, — сонно промовила вона.
— Спи, я сам усе зроблю, — тихо відповів я і поцілував її в голову.
 Було важко вставати з дивана, але живіт нестерпно болів, потребуючи їжі.
— Що в нас тут? — подумав я. — Смажена картопля із курочкою...
 Я накинув собі попоїсти і сів за стіл.
— От і пройшов перший день без мами... І чим її там тільки годують? — поцікавився я, а тоді спробував картоплю з м’ясом і здивувався від того, наскільки вона була смачна.
 За п’ять хвилин тарілка була порожня, а живіт — повний. Тоді я взяв пігулки від болю, випив їх і пішов на диван, постаравшись акуратно лягти, і обняв дівчину.
— Хоч би наснився нормальний сон, а не про «ідеальний світ» чи про революцію.