Розділ п'ятнадцятий. Підготовка

 Після такої історії мені вже нічого не хотілось, хіба що тільки сидіти й обіймати Ханну, показуючи їй всю свою любов і захист... Але світ думав інакше: на годиннику пробила пів шоста, а це означало, що час збиратись на «дискотеку».
— Хан, треба збиратись... — сумно мовив я і притиснув її до себе ще сильніше.
— Не хочу, не можу, не буду, — відказала дівчина і заховала своє лице в мені.
— Тоді нас заберуть, а там хоча б розвієшся, може, знайдеш нових друзів.
— Ні, я взагалі не вмію танцювати, ще осоромлюсь... — сказала дівчина.
— Не осоромишся, я буду біля тебе і буду підтримувати тебе, і я також не вмію танцювати, а в мене ще й гіпс, тому максимум хто осоромиться — це я, — переконував я її.
 Дівчина слабко всміхнулась.
— Вставай, — і протягнув їй руку.
Вона її взяла і почала важко підводитись.
— Молодець, а тепер йди до маминої кімнати і бери звідти будь-які речі, косметика там також є.
— Добре... дякую...
 Я піднявся до себе в кімнату і вибрав найкращий одяг з усіх.
— Який я придурок, — мовив я до себе, — але яка ж вона сильна все-таки.
Я зашарівся, тільки подумавши про неї.
— Може, танці — це гарна нагода запропонувати їй стати моєю дівчиною? Але вона казала, що зараз не час... — роздумував я, а потім одягнувся і вийшов до сходів.
— Знову вони... — важко мовив я і, тримаючись за поручень, почав спускатись.
— Фу-ух, — з полегшенням видихнув я, коли опинився внизу.
 Потім постукав у мамину кімнату, а звідти долинуло тихе:
— Заходь.
 Зайшовши в кімнату, у мене аж очі мало з орбіт не вилетіли, побачивши дівчину у чорному й елегантному платті, яке їй дуже пасувало.
— Яка ти... — я затнувся, — яка ти красива в мене... — зрозумівши, що я сказав, я прикусив язика.
— Не твоя, — дівчина показала язика і легко всміхнулась, — ти краще не стовбич там, а допоможи мені застебнути блискавку на спині.
 Я кивнув і невпевнено підійшов до Ханни. Руки тряслись так сильно, що я ніяк не міг взяти замочок і потягнути його вгору.
— Ти там ще довго? — нудьгуюче запитала дівчина.
— Ні, тут ще трохи, — відповів я, а потім застебнув блискавку.
— І... всьо.
 Дівчина підійшла до дзеркала, дивлячись, як виглядає на ній плаття.
— Як тобі? — запитала вона.
Я підійшов до неї ззаду і ніжно обняв за талію.
— Дуже гарно, — тихо промовив я їй на вухо, а потім легенько поцілував у губи, — ти там будеш головною зіркою.
— Хіх, — посміялась дівчина, — дякую...
 Потім вона мене відправила за двері і сказала, що ще йде фарбуватись.
 Я не знав, чим займатись цей час, тому вирішив застелити диван і помити посуд.
 Пройшло пів години, і я постукав у двері.
— Можна?
— Ще ні, — пролунало з іншого боку дверей.
— Ну тоді буду чекати. До речі, що ти там робиш? — поцікавився я.
— Сюрприз.
 Пройшло ще з п'ятнадцять довгих хвилин, як тут я почув скрип дверей, повернув голову і побачив її.
Вона немов з обкладинки журналу: її довге темне хвилясте волосся, яке трохи падало на лице, а її обличчя гарно підкреслене макіяжем.
— Ти неймовірна, — я підійшов до неї і заправив волосся їй за вухо, а потім невпевнено нахилився до її губ, але вона підставила палець.
— Досить з тебе, — грайливо відповіла Ханна.
Тоді я просто легенько обняв її.
— Ти дуже гарна, — ще раз мовив я.
— Дякую, я старалась, — із полегшенням видихнула дівчина.
Стук у двері.
— Невже це вони? — запитала дівчина, зажмуривши очі.
— Зараз побачимо, — із надією, що то просто якийсь прохожий, відповів я.
Ми підійшли до дверей і відкрили їх.
— Готові? Час їхати, — промовив охоронець.
Він був у елегантному костюмі і з зализаним назад волоссям, що викликало захоплення і страх водночас.
 Ми пішли до його бусика, де вже сиділо семеро людей, а тепер і ми приєднались до них.
 Я подивився на Ханну, вона стиснула своє плаття. Я нахилився до неї і сказав:
— Ти все одно найкрасивіша, не переживай.

​​​​​​***
 Ми приїхали на площу, вийшли з машини і були шоковані тим, як тут все світилось і блищало, а сама площа була обмежена стрічками, біля яких стояли охоронці в костюмах. Потім підійшли до танцювального майданчика, де вже було багато людей. Хтось шептався, а хтось говорив, не соромлячись.
Пройшло п'ять хвилин, і до пульта ді-джея підійшов мер міста, він взяв мікрофон. Люди почали ще більше шуміти і кричали йому, який він покидьок, але їх швидко вгамувала охорона, тихо забравши їх.
— Почалось... — тихо промовив я Ханні.
— Ага.
— Але що тут робить мер? — запитав я.
— Може, вирішив підтримати народ, — відповіла дівчина.
А тоді з колонок долинуло звертання:
— Дякую, що всі ви прийшли на цю дискотеку. Вчорашній день був тяжким, тому ми вирішили вам допомогти розслабитись, а в кінці буде голосування на короля і королеву танців. Дякую за увагу і починаймо веселитись!