Розділ чотирнадцятий. Історія Ханни Розіск

 Дівчина підсунулась до мене трохи ближче і відпила воду, яка тут стояла ще з ночі.
— Моя історія... — дівчина замовчала, було видно, як вона переживає. — Ти вже чув про моє дитинство, там більше нічого розказувати, але у підлітковому віці... — дівчина відвела погляд у вікно і продовжила, — коли мені було десь чотирнадцять, то в мене почало рости волосся на ногах, а голитись мене ніхто не навчив, через що у мене ноги завжди були в порізах, і всі думали, що я хочу покінчити з життям. Вихователі водили мене до дитячого психолога, якому я казала, що не вмію голитись, а про булінг мовчала. Я боялась їх здати, боялась, що вони всім колективом накинуться на мене через ябедництво, — дівчина глибоко вдихнула, а по щоках текли сльози.
 Я постарався її підтримати, поклавши руку на плече.
— Потім, коли вони помітили, як мене водять до психолога, то почали обзивати психічкою, але якось це почула вихователька, яка сильно їх насварила, після чого вони майже перестали мене так називати.
 На вулиці почав падати легенький дощик.
— Коли в мене почались перші критичні дні, то в мене не було прокладок, і я не знала, що робити, а до вихователів не зверталась, бо було соромно з ними про таке говорити, через що в мене здебільшого завжди була кров на штанах. А коли я дізналась про тампони і прокладки, то я не вміла ними користуватись... — було видно, що дівчині незручно про це говорити, але вона продовжила, — діти сміялись, а я нічого не могла із цим зробити, тому, щоб прикривати червону пляму, я завжди зав'язувала на поясі якусь кофту... — Ханна обняла себе за коліна, —Звісно, я потім навчилась тим усім користуватись, але речі відіпрати не могла, тому в мене була лише одна або дві пари чистих штанів, через що діти називали мене свинею, та й зайва вага тільки додавала причин для цього.
 У мене всередині все перевернулось. Мені було боляче про це слухати, а вона це пережила. Мені стало ще більш шкода за свої слова, але я вже нічого не міг із цим змінити.
— Коли мені виповнилось п'ятнадцять, то мене вперше привітали з днем народження. Ніби «ура», хоч якась людяність є, але ні-ні-ні, і ще раз ні! Вони покликали мене на двір, ніби там мене чекає вечірка-сюрприз, а насправді на мене там чекали діти із болотом у руках. Я в той день одягнула свій найкращий одяг, але вони його забруднили і порвали... — дівчина замовчала та зжала кулаки, а потім тихо промовила, — мені і досі сниться цей момент, як вони починають кидати в мене болото зі словами: «Свиня, свиня, тепер ти на своєму місці!» Мені тоді і зараз дуже боляче від цих спогадів.
 Дівчина замовчала, скрутилась калачиком і почала сильно плакати.
 Я підсунувся до неї і ніжно обійняв її.
— Господи, Хан... — у горлі став ком, — мені дуже, ду-уже шкода, що тобі треба було все це пережити.
 Я заправив прядку її волосся за вухо.
— Але подивись на себе, ти зараз сильна і хороша людина, ти справді гарна і добра... — зрозумівши, наскільки банальні мої слова, я замовчав. — Я дійсно тобою пишаюсь і тепер розумію, чого тебе так сильно образили мої слова...
Після цих слів я подав їй воду, яку вона жадібно випила і тремтячими руками поставила кружку на стіл.
 Дівчина мовчала і сіла обнявшисебе за коліна.
— Хан, я тебе люблю такою, якою ти є, і твоя історія змушує захоплюватись тобою кожної хвилини, і мені дуже шкода за ранок... — чесно сказав я.
 Потім обидва замовчали, дивлячись, як холодний дощ б'є у вікно, а дівчина сперлась мені на плече, як тут засвітило сонце і на небі з'явилась веселка.
— Ей, Хан, — гукнув її я, — бачиш веселку?
— Бачу, — схлипуючи, відповіла вона.
— Вона символізує, що навіть після довгого дощу на тебе все ж чекає щастя.
 Дівчина легко посміхнулась і промовила:
— Дякую, що вислухав, і дякую за квіти, вони дійсно гарні.