Розділ тринадцятий. Травмпункт

 По дорозі у травматологію всі мовчали. Це була гнітюча тиша, а в лікарів на обличчях читалась втома.  Вони не говорили про новий закон, загалом про систему не говорили, але по них не скажеш, що вони включені в систему — швидше за все, вони просто звикли до неї, та й усе.
 Приїхавши до травмпункту, мені допомогли встати з міні-диванчика і спуститись вниз, потім ми пройшли до головного входу та відкрили двері. У ніс одразу врізався різкий запах антисептика. Потім ми запитали, у який кабінет нам пройти для обстеження.  Нам сказали піднятись на третій поверх правого крила, у 303 кабінет, лікар — Липківський.
— Дякую, — тихо промовив я.
— А де у вас є ліфт? — запитала Ханна.
— Ось там, — жінка на ресепшені показала у лівий бік, — біля нього ще сходи, тому ви не пропустите.
— Дякую, гарного дня, — промовила дівчина.
                                      ***
 Ми дійшли до ліфта і натиснули кнопку виклику. На диво, ліфт швидко спустився і відкрив нам двері, потім ми зайшли всередину, не дивлячись одне на одного, а в ліфті ще сильніше пахло антисептиком.
Вийшли на поверсі, де було приторно-біле освітлення.
— Ми точно в травматології? А то схоже на психіатричну лікарню, — постарався розрядити обстановку я, але дівчина просто знизала плечима.
Знайшовши потрібний нам кабінет, ми постукали, а звідти прозвучало тихе:
— Заходьте.
 Ми зайшли у кабінет, де світло лампочки легко блимало, що робило атмосферу ще тривожнішою.
— Добрий день, — привітався я.
— Добрий. Що у вас? — запитав лікар.
— Щиколотку підвернув.
— Зрозумів, пройдемо до рентгену, — відповів лікар.
Спираючись на Ханну, я встав і пішов за лікарем.
— Ставайте сюди, — промовив травматолог.
 Потім він щось натиснув, і апарат запрацював.
 Просканувавши мою ногу, лікар мовив:
— Можете повертатись на місце.
 Я кивнув і пошкандибав до Ханни, а через деякий час повернувся лікар.
— Вітаю, у вас вивих, треба накладати гіпс.
— Казково, — пробурмотіла Ханна.
 Лікар сказав, щоб я сів на ліжко і трохи припідняв ногу.
 Через десять хвилин нога вже була загіпсована.  Потім лікар сказав, щоб я повернувся до нього через два тижні. Я кивнув і попрощався.
 Ми вийшли з кабінету, а потім і з лікарні.
— Пішли додому? — спитав я.
— Пішли... — сухо відповіла дівчина.
                                       ***
 По дорозі додому ми не говорили. Було складно добрати правильні слова, але й мовчати не хотілось.
Проходячи через міську площу, ми побачили, як там ставлять сцену й освітлення.
— Виглядає інтригуюче... — мовив я.
— Ага, — сухо відповіла дівчина, від чого в мене здали нерви, і я вирішив купити для неї квіти, а потім заговорити про нашу сварку.
 Пощастило, що біля мого дому є квітковий магазин.
— Хан, йди додому, відпочинеш, розслабишся трохи, а я ще трохи провітрюсь.
— Добре.
 Після цих слів я дав дівчині ключі від хати. Вона взяла їх і пішла, а я ще трохи постояв, чекаючи, коли вона відійде на безпечну відстань, і потім рушив у квітковий.
— Добрий день, — привіталась продавчиня із натягнутою посмішкою.
— Добрий, — відповів я.
— Які квіти бажаєте купити? — все ще посміхаючись, запитала жінка.
— Можете не посміхатись, я розумію, що вчора у всіх був тяжкий день, — промовив я.
— Дякую, — жінка з полегшенням видихнула. — То які квіти виберете?
— Щось для вибачень.
— А які квіти вона любить?
— Не знаю... — сказав я. — Дайте особливі квіти для особливої дівчини.
— Тоді тримайте камелію, це символ краси, глибоких почуттів та шляхетності.
— Те, що треба, дякую.
— Нема за що.
— Скільки з мене?
— До оплати 200 діянів.
 Я дав продавчині гроші і ще раз подякував.
 На шляху додому я думав про важливу розмову з Ханною: як їй пояснити свої почуття до неї, як виправити свої ранкові слова і як мені на неї дивитись після всього.
                                          ***
 Я постукав у двері.
— Може, треба було просто зайти в дім зі словами вибачення? — засумнівався я у своїй дії, але вже було пізно, бо дівчина відчинила двері.
 Погляд у неї був прикутий до землі, тому квіти вона не побачила.
— Хан, вибач мене за мої слова, — почав розкаюватись я і підніс до неї квіти. — Я не хотів тебе образити, чесно. Ти єдина людина у всьому світі, яку я люблю... — «окрім мами», додав подумки собі я. — Мені дійсно дуже шкода, що все так вийшло.
 Дівчина підняла голову, в її очах читався легенький шок від моїх дій.
— Зайди до хати, там все обговоримо.
 Я зайшов усередину і роззувся, а потім ми пройшли у вітальню.
— Мені дійсно боляче через твої слова. Я знаю, що я не ідеальна і ніколи такою не буду, але чути це від єдиної людини, з якою я дружу, і тим більше, яка мені подобається — це просто удар у серце... — промовила дівчина зі сльозами на очах.
— Мені дуже шкода, що я так вчинив, — я постарався взяти її за руку, але вона відкинула її.
— А мені дуже образливо, я... — дівчина затнулась, а потім тихо промовила: — Я не можу так... Ти не знаєш всієї моєї історії. Ти єдина людина, якій я довіряла у цьому чортовому світі, — її тон почав переходити у крик. — А ти так вчинив. Я знаю, що тупо ображатись на правду, але і ти мене зрозумій.
— Тоді, може, розкажеш всю свою історію? Тоді я зможу тебе зрозуміти, — запропонував я.
— Не знаю, чи вийде, але... — дівчина затнулась і витерла сльози. — Але я постараюсь.