Розділ одинадцятий. Майже ідеальний світ

 Я прокинувся від дивного відчуття холоду. Відкрив очі й побачив, що Ханна вже стоїть на кухні й щось готує, а надворі падав холодний сильний дощ.
— Добрий ранок, — привітався я.
— Добрий, соня, — відповіла дівчина.
Я встав із ліжка й рушив до сходів, які вели в душ.
— А поцілувати свою дівчину? — запитала Ханна.
— Чекай... дівчину? — розгублено перепитав я.
— Ну... так!
— А коли ми встигли стати парою?
— Сьогодні вночі. Ти забув? — дівчина підняла на мене очі.
— Не знаю...
— А-а, то, напевно, через хвилювання. Сьогодні ж мама приїжджає, — сказала вона.
— Мама?! А хіба вже минуло три дні?
— Ні, але за гарну поведінку її відпустять швидше. Ти ж казав, що вони “монстри”.
Я остаточно прокинувся.
— Тобто ти хочеш сказати, що ми з тобою зустрічаємось, а мама вже сьогодні буде?
— Дійшло нарешті! — промовила Ханна. — Любий, тобі, може, слід більше відпочивати? Ти трохи “підвисаєш”.
— Ем... добре? — видав я.
 Я швидко піднявся в душ і ввімкнув воду — з крана одразу потекла тепла вода.
 «Мама повертається, Ханна поруч... дивно, але, може, я справді перевтомився», — думав я.
 З вулиці почувся голос оголошувача:
— Сьогоднішній закон: кожна людина має скасувати всі свої плани і залишатися вдома.
— Хах, вони зрозуміли, як вчора нас “загнали” цим марафоном? Може, Ханна мала рацію, і вони справді не монстри?
 Я швидко вмився і спантеличений спустився вниз.
— О, а ось і моє сонечко, я вже скучила, — сказала Ханна й підійшла до мене, а потім пристрасно поцілувала в губи.
— Ого! — ошелешено промовив я. — Думаю, я скоро звикну до цього.
— Ти навіть не уявляєш, як швидко.
Вона підморгнула й повернулась до кухні.
— І що ти таке смачне готуєш? — запитав я.
— Улюблений гарнір твоєї мами. Як тобі?
— Виглядає смачно, але запаху чомусь не відчуваю.
— Може, ніс забитий? — запитала Ханна.
— Та ні, здається... До речі, звідки ти знаєш, який гарнір любить мама?
— Коли ти біг марафон, у нас було трохи часу, щоб дізнатися більше одне про одного. А що?
— Якось дивно, — я подивився на стіну. — І годинник зупинився.
— Та не накручуй себе, просто батарейки треба поміняти, — спокійно сказала вона.
— Але я ж міняв їх кілька днів тому.
— Може, браковані були...
 Я підійшов до годинника, зняв його, замінив батарейки й повісив назад.
— А о котрій мама повернеться?
— Десь о 14:00, — відповіла Ханна.
— Вона тобі дзвонила?
— Так, бо ти спав.
— Зрозумів.
 Я ліг на диван і взяв телефон. Дивно, але пропущених дзвінків не було.
— Не хочеш кави?
— Давай.
 Я намагався заспокоїтись. Скоро приїде мама, і я не хочу, щоб вона мене таким бачила.
 За вікном продовжував іти дощ.
— Чим займемось сьогодні? — запитала Ханна.
— Відпочинемо? — запропонував я.
— Це і так зрозуміло. Може, фільм подивимось?
— Я не проти.
 Минуло пів години. Вона доробила сніданок, помила посуд і підійшла до мене.
— Дорогий мій чоловіче, посунься, будь ласка, або я буду змушена лягти на тебе.
 Я засміявся.
— Лягай тоді, я не збираюсь рухатись.
 Вона підійшла ближче. Я побачив, як вона випадково стала мені на хвору ногу, але болю я не відчув.
— Ханно, а ти мені довіряєш? — обережно запитав я.
— Так, цілком і повністю.
— А як же твоє минуле? — здивовано запитав я.
— А що минуле? Воно вже пройшло. Навіщо про нього думати, якщо нічого не змінити?
— Ти не моя Ханна... — ледь видавив я.
— Сонце, звісно це я, — спокійно сказала вона.
— Ні! Моя Ханна зараз спить, а ти... ти...
— А я її ідеальна версія, — вона криво посміхнулась. — Та, що не має минулого, не боїться діяти, більше любить себе. Та, яку ти хотів.
— Ні! Для мене ідеальна — та, що реальна, — рішуче сказав я.
— Тоді залишся тут. Тут буде твоя реальність. Без страху, без законів, без втрат.
 Від її слів мороз пробіг по шкірі.
— Я хочу бути з тобою... хочу побачити маму і щоб ці закони зникли.
— Тоді залишся.
— Я не можу...
 Я відчув, як мене почали трясти. І раптом почав прокидатись.
— Ханно?.. Це ти? — запитав я.
— Е-е, так? А ким мені ще бути? — дівчина здивовано подивилась.
— З тобою все добре? Може води?
— А ти... а я... мама...
— Не знаю, що тобі снилось, але ти уві сні смикався і говорив. Тепер — чай.
— Добре...
— Яка зараз година?
— Пів на дев’яту. Скоро буде новий закон, давай вставай.
— Встаю.
 Я спробував підвестись, але ногу різко кольнуло.
— Все нормально? Дати знеболювальне? — занепокоїлась вона.
 Я кивнув.
— Це точно не сон... — пробурмотів я.
— Що?
— Кажу, дивний сон наснився.
— А-а, зрозуміла.
 Вона принесла знеболювальне. Я випив його й подивився у вікно — за ним падав сильний холодний дощ.