Розділ десятий. Безсоння

Ханна пішла до мене в кімнату, а я розстелив диван і ліг. Подивився на годинник у телефоні — була вже пів на першу ночі.
— Тобі треба трохи поспати... заспокойся... все буде добре, — говорив я собі під ніс.
Минуло п’ятнадцять хвилин. Тиша, поглинаюча темрява і дивний спокій, але сон не йшов, хоча очі вже закривались.
Я пішов на кухню попити води, потім повернувся й знову сів на диван, взяв у руки телефон.
— Спиш? — написав я Ханні.
— Ні... все думаю про сьогоднішнє... — відповіла вона.
— Не хочеш поговорити?
— Можна.
— Тоді я піднімаюсь.
— Краще давай я спущусь, — відповіла вона.
— Добре.
Я відклав телефон і почув, як на другому поверсі заскрипіло ліжко, потім — кроки. Тихі й легкі, але вони все одно різали слух. Скрип сходинки розійшовся по всій хаті — стало трохи моторошно, ніби я у фільмі жахів.
Дівчина спустилась. У непроглядній темряві було видно її стрункий силует, який рухався в мій бік.
Вона сіла на диван, і той трохи прогнувся. Запала незручна тиша.
Ми просто сиділи, тримаючись за руки, поки Ханна не заговорила:
— То...
— Та не знаю... важко, — відповів я.
Вона подивилась на мене, а потім легко обійняла.
— Ще трохи залишилось, — промовила вона.
— Ага... А ти як?
— Якось буде... Головне, що є людина, яка може вислухати.
— Хочеш щось розказати? — запитав я.
Вона підняла голову й важко видихнула.
— Не знаю... Але добре, що темно. Воно приховує важкі секрети...
Я кивнув і трохи сильніше стиснув її руку.
Ми ще трохи посиділи, і я запитав:
— Як думаєш, яким буде завтрашній закон?
— Не знаю... страшно про це думати.
— Може, щось про навчання? — припустив я.
— Не думаю. Вже були книги.
— Може якийсь диктант або граматика?
— Не знаю...
Ми знову замовкли. Тиша була напруженою, але водночас дивно спокійною — просто добре було сидіти поруч із людиною, яка не допитує, але готова слухати.
— Ніколи не думала, що мені буде приємно просто мовчки сидіти з кимось, — сказала Ханна.
— Мені теж.
— Слухай, те, що між нами...
— Знаю, ти вже казала, що ми просто друзі, — перебив я.
Дівчина важко зітхнула.
— Ти мені справді подобаєшся... але зараз не час для стосунків. І ти мене ще до кінця не знаєш.
— Зрозумів...
Я притиснувся до неї.
— Ти мені теж подобаєшся, — додав я.
— Справді? — вона опустила голову.
— Дуже... Коли ти поруч, я забуваю про всі проблеми. Знаю, це звучить дивно, але мені справді добре з тобою.
Дівчина підняла голову і ніжно мене поцілувала.
— Я хочу тобі ще дещо розказати...
Вона замовкла.
— Може води? — запропонував я.
— Давай.
Я пішов на кухню, взяв мамину кружку й налив холодної води.
— Тримай, — сказав я, повернувшись.
— Дякую.
Вона зробила кілька ковтків. Руки трохи тремтіли.
— Моя історія... — почала Ханна.
— Не треба, якщо не хочеш, — тихо сказав я.
— Але мені треба з кимось поговорити. І ти — найкращий варіант.
— Добре.
Я підсунув руку ближче, і вона накрила її своєю.
— Мені шкода, що я не можу тобі повністю довіряти... справді шкода, — зітхнула вона. — Після минулого мені важко довіряти людям.
Я мовчав, даючи їй говорити.
— Те, що мене в школі ображали, ти вже знаєш, але... — голос почав тремтіти. — Але вони не просто ображали. Вони казали, що я нікому не потрібна, що я помилка, що я нікчемна.
По моїй щоці скотилася сльоза, а вона міцно стиснула мою руку.
— Це несправедливо... Вони мене не знали. Нічого про мене не знали.
Я побачив у місячному світлі, як вона плаче, і спробував її заспокоїти:
— Вони просто тупі й зарозумілі діти. Це не правда. Я бачив, яка ти сильна сьогодні.
— Ні... вони праві. Я нікчема. Я навіть віджатися не могла без тебе, — заперечила вона.
Я промовчав, не знаходячи слів.
— Я довго тримала це в собі... думала, що вже поховала це. Але коли ти згадав про булінг, рана відкрилась...
— Вибач... я справді не хотів цього, — сумно відповів я.
— Знаю. Але я згадала все... як вони всім класом обговорювали мене за спиною, як кидали мої зошити в туалет...
Вона впала мені на коліна й заплакала.
Я тихо гладив її по волоссю.
— Якби я міг повернути час і придумати іншу мотивацію для тебе — я б так і зробив...
З часом вона заспокоїлась і, все ще лежачи на моїх колінах, тихо запитала:
— А тебе колись булили?
— Ні, — коротко відповів я.
— Хоч один із нас буде “здоровим”, — сумно сказала вона.
— Знаю...
— Ти пробував говорити з психологами? — запитав я.
— Ні. Не довіряю їм.
— Сумно це все...
— Надіюсь, із мамою все добре... — тихо сказала Ханна.
— Вона сильна. Має витримати.
— Будеш її сварити?
— Не думаю. Просто поясню, що світ змінився...
Я глянув на годинник — пів на третю.
— Спати підеш?
— Ще ні. А ти?
— Хочу ще трохи побути з тобою.
Я ліг на диван і потягнув її до себе. Вона лягла мені на груди, а я обійняв її.
Минуло хвилин десять. Я почув її рівне дихання. Вона заснула.
Я тихо подивився на неї, заплющив очі й теж провалився у сон.