Розділ дев'ятий. Переживання і страх

 Ми вийшли за межі озера — стало ще холодніше, ніж було.
— Ти як? — безсило запитав я.
— Спустошена... А ти? — важко промовила дівчина.
— Так само.
 Решту дороги ми йшли мовчки по ледь освітленій і безлюдній вулиці. Я лише інколи казав їй, коли повертати.
 Я зупинився й притягнув її до себе.
— Зупинимось? — запропонував я.
— Можна, — коротко відповіла Ханна.
— Будеш каву? Тут на районі є смачна.
— Не відмовлюсь. А...
— І фастфуд теж є, — промовив я з легкою посмішкою.
— Тоді я б ще щось перекусила.
— Без питань.
 Я пішов робити замовлення, а дівчина сіла на лавці й чекала.
— Хан, що будемо робити з усім цим? — запитав я, коли повернувся.
— З чим саме? — тихо уточнила вона.
— Ну... — руки почали тремтіти. — Зі мною... і з тобою...
— Не знаю... Але поки що давай залишимо все як є, добре?
— Добре, — сумно відповів я.
— Ваше замовлення готове! — сказав бариста.
Я забрав каву і круасани.
— Дякую.
Я підсів до Ханни й узяв її за руку.
— Ваше замовлення, міледі, — промовив я.
— Оу... Навіть так? — дівчина легко засміялася.
— Як думаєш, маму куди забрали?
— Не знаю. Але це всього на три дні, — спробувала заспокоїти мене дівчина й сильніше стиснула мою руку.
— Я ніколи з нею так довго не розставався... Були моменти, коли її не було два дні, але я завжди знав, де вона і як у неї справи.
— Зрозуміла... А спробуй їй подзвонити, — запропонувала дівчина.
— Думаєш, вона візьме трубку?
— Не спробуєш — не дізнаєшся.
 Я дістав телефон, серце швидко забилось, знайшов її номер і подзвонив.
 Один гудок... другий... третій.
 Я відчув, як по щоці тече гірка, болісна сльоза.
— Вибачте, абонент зараз не в зоні дії, — повідомив телефон.
— Ну от... що і треба було довести, — здався я.
Ханна ніжно обійняла мене.
— Все буде добре... — вона затнулась. — Сонце...
— Що?
— Нічого, — дівчина почервоніла й відвела погляд. — Нам треба йти.
— Пішли.
 Додому ми йшли в недомовленій тиші, сповненій переживань за маму.
— Ну от... дім... милий дім, — сказав я.
 А в думках було: «Це не той дім, у якому я жив усе своє життя».
— Проходь, — я показово відчинив двері.
— А тут затишно. І просторіше, ніж у моїй хатинці.
— Ти перша в душ?
— Ти йди, а я трохи перепочину.
— Добре, почувайся як удома.
— Дякую.
 Вона швидко поцілувала мене й відійшла.
Я піднявся на другий поверх. Добре, що внизу завжди стояв костиль. Потім зайшов у душ, увімкнув воду, роздягнувся й занурився під теплу воду.
 І тоді в нозі різко кольнуло. Мене ніби відкинуло назад у спогади про маму.
 Я заплакав так, як ніколи в житті.
— Чому цей світ став таким жорстоким? Чому забрали маму, а не Оїла? Чому не можна було обійтися без цих законів?
 Слова гучно звучали в голові, і я ще сильніше заплакав.
Почувся стук у двері, і я вимкнув воду.
— Ти в нормі? — стурбовано запитала дівчина.
— Так, не переживай, — спробував спокійно відповісти я.
— Ти там ще довго? Я хочу поговорити.
— Ні, ще п’ять хвилин і виходжу.
— Добре.
 Дівчина пішла.
 Я домився, підійшов до дзеркала — очі червоні, з великими мішками під ними. Одягнувся й вийшов до неї.
— Про що поговорити хочеш?
— Не знаю ще... — вона задумалась. — Ти завтра йдеш до школи?
— Ні. А ти?
— Теж. Тобі ж треба допомога з ногою. До речі, я б радила сходити на рентген.
— Завтра, може, і сходжу.
— Зрозуміла...
— Хочеш спати?
— Дуже.
— Тоді моя кімната у твоєму розпорядженні. Душ навпроти, туалет тут. Якщо щось треба — кажи.
— Футболка і шорти, якщо можна.
— Без проблем.
 Я підійшов до маминої кімнати й постукав за звичкою, а потім згадав, що її забрали. Відкрив двері, постояв у проході й зайшов усередину, взяв одяг.
— Тримай.
— Дякую.
— Солодких снів, — побажав я.
— І тобі.
 Ми трохи ніяково підійшли ближче одне до одного й поцілувалися перед складною ніччю.