Розділ восьмий. Ми...

 Ніч.
 Ми важко йшли темною вуличкою до волейбольного майданчика, який був освітлений ліхтарями.
— Готова? — спустошено сказав я.
— Ага...
 Я подивився на дівчину, взяв її за руку й легко обійняв.
— Разом до кінця? — запитав я.
— Так.
 Ми підійшли до майданчика — сумні, виснажені, але залишався один довбаний ривок, і все закінчиться. Ми зможемо відпочити й потонути у своїх думках...
 Головний вийшов на маленьку сцену й поглядом окинув натовп.
 Він був одягнений як ділова людина, але в обличчі читалися безжальність і сила. Рухи були чіткі, а голос — холодний.
— Шановні громадяни, — почав «головний», — зараз ви будете віджиматися. Основні правила: віджимання на колінах заборонені. Віджимання мають бути правильними, інакше не рахуються. Час не обмежений, але відпочивати не можна. І головне правило — потрібно зробити двадцять віджимань.
Натовп перешіптувався. Було видно, наскільки всі змучені, але водночас рішучі.
— Ти зможеш? — запитав я.
— Зможу. Ти мене не втратиш, — відповіла дівчина.
— Добре, — руки затремтіли, а в покалічену ногу вдарила судома.
 Різкий нестерпний біль пройшов аж до голови. Я скривився, але намагався цього не показувати.
— Усе добре? — занепокоїлась дівчина.
— Я в нормі. Просто нога нагадує про себе...
Дівчина швидко дістала з рюкзака:
— Ось, тримай.
Вона дала мені тейп, щоб зафіксувати ногу.
— Звідки він у тебе?
— Це ж марафон. Було очікувано, що хтось травмується.
— Зрозумів, дякую.
— Прошу розступитися й прийняти упор лежачи. Я буду рахувати.
 Ці слова прозвучали, ніби розбите скло всіх надій.
Натовп розійшовся й покірно впав у позицію для віджимань.
 Ми з Ханною відступили на кілька метрів одне від одного. В її очах читалися страх і переживання, у моїх — смуток і злам.
Наглядачі розійшлися між нами.
— Готові? Почали! — вигукнув організатор. — І… один!
Усі синхронно віджалися.
— Два… три!
 Я глянув на дівчину: вона виглядала не виснаженою, а рішучою — ніби готовою довести все до кінця.
— Тут неправильно, — сказав наглядач.
У мене забилося серце. Головний лише кивнув.
Наглядач підійшов до чоловіка:
— Для вас змагання завершено. Пройдіть за мною.
— Чотири! — пролунало з динаміків.
Я намагався не зважати на все, що відбувається.
— Я сильний. Я зможу. Заради Ханни.
— П’ять! Пропоную прискоритися, — холодно кинув головний.
Було важко, але ми дійшли до десяти.
— Десять!
 Я видихнув. Залишалося ще десять.
 Поглянув на Ханну — її руки вже тремтіли.
— Не думай про це. Тоді біль притупиться, — тихо сказав я.
— Одинадцять!
Охоронці проходили між людьми.
— Тут здався, — сказав один.
— І тут, — додав інший.
Людей ставало менше.
— Дванадцять!
 Ми знову синхронно віджалися.
 Раптом нога знову вибухнула болем. Я стиснув зуби й закинув її на здорову, щоб хоч якось триматися.
— Тринадцять!
— О, у нас тут силач є, — сказав організатор. — Хто ще так зможе?
— Чотирнадцять!
 Половина тих, хто не витримав, упала, і їх швидко забрали.
— Слабкі ви… П’ятнадцять!
 Я глянув на Ханну. Вона ледь трималася, стискаючи мою кофту, сльози змішувалися з потом.
— Я… я більше не зможу, — прошепотіла вона.
— Мусиш. У тебе нема вибору.
— Я зараз впаду…
— Тоді й я теж.
 Я подарував їй слабку, але теплу посмішку.
— Шістнадцять…
Я глянув на неї:
— Згадай булінг.
— Що?
— Згадай усе, що тебе найбільше злить. Збери це в собі.
 Вона закрила очі. Я не хотів робити їй боляче, але іншого виходу не було.
Вона затремтіла, але випрямила руки.
— Молодець…
— Сімнадцять… вісімнадцять…
Я ледве тримався.
— Дев’ятнадцять!
— І… двадцять!
 Усі віджалися синхронно.
 Потім люди впали без сил.
— Вітаю. Тепер можете йти додому й чекати новий закон, — сказав головний.
 Натовп важко підвівся.
 Ханна підбігла до мене.
— Ми це зробили!
 Я обійняв її й поцілував.
— Молодець.
 Ми вийшли з поля.
— Дякую тобі за турботу й переживання, — сказала дівчина.
— Вибач, що нагадав про булінг, — я ніжно поцілував її в волосся.
— Та все добре. Без цього я б не віджалася. І без цього теж, — вона вказала на мою кофту. — Забирай її собі.
— Справді?
Я кивнув.
— Дякую, дякую, дякую. Тепер вона моя улюблена.
Я засміявся.
— І ще одне… не хочеш сьогодні в мене переночувати?
Ханна подивилася на мене.
— Я не про те, просто… мені буде важко самому в цій хаті, знаючи, що маму забрали…
— Добре, я згодна.
Ми йшли до виходу, і я краєм ока помітив Оїла.
— Як він пробіг, а мама ні? — різко сказав я.
— Світ жорстокий, — Ханна стиснула мою руку, щоб я не зірвався. — Не звертай на нього уваги. Його вже завтра заберуть.
— Сподіваюся…