Розділ сьомий. Час

 Ми підійшли до барикад, які відгороджували натовп від доріжки для бігу. Я дістав телефон і подивився на таймер.
— Залишилося п’ять хвилин, — сказав я тремтячим голосом, а очі забігали маршрутом і натовпом у пошуках мами.
— Може, вона вже пробігла й саме зараз шукає нас? Подивися, скільки тут людей.
— Не думаю. Вона б тоді стояла на місці або принаймні написала мені й запитала, де я.
— От халепа! — вигукнула дівчина. — Поглянь на «Фіол».
 Я знайшов очима той магазин і побачив біля нього маму з дитиною.
— Вона не встигає...
Серце застукало, а все тіло почало тремтіти.
— Мусить, — лише відповіла дівчина, але в її очах було видно, що вона сама в це не вірить.
 Я знову перевірив таймер — залишилося дві хвилини.
— Та залиш ти вже ту дитину! — кричав я мамі.
— Вона не зможе його покинути... — промовила дівчина.
— Але ж тоді покине мене, — відповів я.
— Це буде на три дні, і...
— І... — допоміг я їй закінчити думку.
 Дівчина занервувала й легко взяла мене за руку. Я здригнувся від цього, і серце закалатало.
— Я буду поруч, — тихо промовила вона.
 Світ ніби зупинився, а серце ледь не вистрибнуло з грудей. Її слова були тихими й сповненими підтримки, але тоді мені здалося, що вона крикнула: «Люблю тебе».
 Я не хотів поспішати з подіями, але більше не міг стримуватися. Повернув голову до неї, і наші погляди зустрілися.
 «Яке ж гарне в неї личко у світлі ліхтарів і з цим рум’янцем...»
 Я зробив паузу, наважуючись, а по спині пробіг морозець. І зрештою зламався.
 Легенько притягнув її до себе й обійняв за талію. Ще раз подивився на неї — в очах читалося нерозуміння й хвилювання, але вона не відступала.
С екундна мить розтягнулася у вічність. Ми стояли, вона важко дихала й дивилася на мене, а я милувався нею, хоча серце мало не вистрибувало.
Я ніжно й повільно поцілував її в губи.
 Її руки затремтіли, а в мене в голові крутилася лише одна думка:
 «Яка ж ти в мене гарненька... І які в тебе солодкі губи...»
 Вона відсахнулася від мене. В її очах читалося здивування. Хотіла щось сказати, але не могла.
 Я глибоко вдихнув, добираючи слова, і промовив:
— Я більше не можу це приховувати.
— Чому ти це зробив? — вона підійшла ближче.
— Бо ти мені подобаєшся. А після того, як ти розповіла про своє минуле, я вже не міг тримати це в собі.
— Тоді чому не сказав цього після мого поцілунка, а різко перевів тему? — тихо запитала дівчина.
— Бо я злякався, — тихо відповів я.
Дівчина ще більше здивувалася.
— А я думала, що просто не подобаюся тобі...
— Я через тебе ледь людину не вбив, — сказав я собі під ніс, щоб не нагадувати їй про це, але вона все ж почула.
— Це міг бути дружній жест. Ніби просто заступився, бо так прийнято.
— Але це не так. А зараз, коли ти розповіла мені про своє минуле, я ще більше хочу почути вибачення від Оїла.
— Не треба, — спокійно мовила дівчина. — Ти й так його вже достатньо провчив.
— То я тобі подобаюся? — із пересохлим горлом запитав я.
 Дівчина не відповіла словами. Просто подивилася на мене, зробила коротку паузу й легко поцілувала.
Таймер запищав, і ми відсахнулися одне від одного.
У ту ж мить я одразу згадав, де ми є.
 Глянув на маму — а вона, стоячи за кілька метрів до фінішу, дивилася на нас турботливою й водночас нервовою усмішкою. Потім підбігла до нас.
 Я повернув голову й побачив, як наближаються охоронці.
— Вибач, синку, — промовила мама.
— Усе добре, — швидко обійняв її я. — Люблю тебе.
— І я тебе.
Я помітив тіні «головних».
— З мене чай, — промовила мама до Ханни.
— А з мене печиво, — відповіла дівчина.
 До жінки підійшли люди в чорному й хотіли забрати її, а я стояв і тримав маму, не бажаючи відпускати. Але вони були сильніші.
 Я стояв у ступорі, майже не дихаючи й не знаючи, що робити далі.
— Вона скоро повернеться, — промовила подруга.
 Ці слова вивели мене з трансу.
 Я подивився на неї й заплакав. Дівчина підійшла до мене та обійняла, але зрештою теж не витримала й заплакала.
 Ми так простояли кілька хвилин, аж раптом із динаміків пролунало:
— Третя група закінчила свій забіг. До старту запрошується четверта. А друга група може проходити до зони «Волейбол», де будуть віджиматися.
 Голос гучно лунав звідусіль.
— Це найменше, чого я зараз хочу й потребую, — коротко сказав я.
— Розумію... — тихо промовила дівчина.