Розділ шостий. Минуле...

 Ми підійшли до столика, де стояли кулери, і набрали води в одноразові стаканчики. Народ метушився, але мені було байдуже... Руки тремтіли, і вода виливалася за краї.
— Ей, заспокойся. Ти ж бачив — вона біжить, і з нею все добре, — промовила Ханна.
— Як я буду без неї? — запитав я.
Дівчина стояла, добираючи слова.
— Вона добіжить, — ствердно сказала Ханна.
— Ага...
Ми пішли до туалету. Там була довга черга.
— Розкажи щось, поки стоїмо, — я не міг витримати цієї гнітючої тиші.
— Добре, — відповіла Ханна.
Подруга зробила глибокий вдих, а потім повільно видихнула.
— Була колись одна дівчина, — почала вона. — Її батьки померли, коли їй було десять, і вона потрапила в дитячий будинок... У неї не було друзів, і вона була нещасною. З неї постійно знущалися й казали, що вона потворна, бо в неї немає друзів...
Ханна пустила сльозу.
— Так вона жила до шістнадцяти років, а потім вирішила втекти. На заощаджені гроші, які вона відкладала з днів народження, дівчина купила квиток і переїхала в інше місто, яке їй сподобалося. Переїхавши туди, вона зраділа, пішла влітку на роботу — роздавати листівки — і зняла тісну однокімнатну квартирку в бабусі. І хоч квартира була маленька, дівчина все одно раділа, бо це був її дім — без вихователів і злих дітей. Проте їй усе ще було самотньо, хоча бабуся й дружила з нею...
Ханна затамувала подих, а її руки затремтіли.
— Восени вона пішла до школи з надією, що знайде там друга, але минув місяць — і нічого не змінилося. Вона ходила до школи, а потім на роботу. Але одного дня все змінилося. Місто змінилося, і дівчина мусила змінитися.
 Я закрив рота руками від почутого й потягнувся до неї, щоб обійняти, але вона відійшла й легко всміхнулася.
— Не зараз, — тихо промовила дівчина у відповідь на мій жест, а потім продовжила:
— В один момент їй стало тепло, коли до неї в їдальні підсів один хлопець. Вони не були знайомі, але дівчині вистачало самого факту, що хтось сидить із нею за одним столом. А коли той хлопець почав цікавитися її думкою щодо світу, вона не повірила, що комусь можуть бути цікаві її роздуми.
Я кивнув, показуючи, що зрозумів її, а потім знову підійшов ближче. Було видно, як вона стиснула пальці й затамувала подих, але все ж дозволила себе обійняти.
 Я м’яко пригорнув її й поцілував у маківку. Вона притулилася до моїх грудей і тихо заплакала.
Ми простояли так близько п’яти хвилин. Ханна вже не плакала, і серце заспокоїлося, хоча руки все ще тремтіли.
— Хан... — незграбно промовив я. — Мені шкода тебе, але я радий, що дізнався твою історію...
 Дівчина мовчала, але, трохи подумавши, запитала:
— Ти пообіцяєш бути поруч, що б не сталося?
Після легкого вагання я відповів:
— Так.
— Чесно? — недовірливо перепитала вона.
— Я тобі ніколи не брехав, — відповів я.
 Тоді вона відсторонилася й почервоніла, але, вагаючись, усе ж подивилася на мене своїми червоними від сліз очима.
— Які ж у тебе гарні очі...
— Що? — перепитала Ханна.
— А я це вголос сказав? — зніяковіло відповів я.
 Дівчина лише легко кивнула, а потім, завагавшись і зробивши швидкий вдих та видих, поцілувала мене в щоку. Але тепер це був поцілунок не заради мотивації.
— Пішли до мами? — раптом відповів я.
«Ох, який же я бовдур...» — подумки насварив себе я. — «Тобі щойно дівчина в почуттях зізналася, а ти так тупо відреагував».
 Ханна відійшла й, здивовано глянувши на мене, знизала плечима.
 Дорогою до мами ми не говорили й навіть не дивилися одне на одного. Мені досі було соромно за свою реакцію, але що зроблено — те зроблено...