Розділ п'ятий. Мама

 Ми прийшли до мами.
— О, голуб’ятка повернулися, — промовила мама. — І де ви пропадали?
Я зиркнув на Ханну, але та лише відвела погляд.
— У туалет ходили, — збрехав я.
Жінка просто кивнула й повернула голову до динаміків, з яких саме линуло оголошення:
— Люди з номерами від ста до двохсот, пройдіть до лінії старту! Через п’ять хвилин відбудеться третій забіг!
«Ведучий» знову вимовив це холодним тоном.
 Я здригнувся від різкого звуку. Усередині все перевернулося. Потім підійшов до мами. Вона трохи тремтіла, і я обійняв її.
— Він узагалі знає, що таке емоції? — сказав я.
Дівчата лише знизали плечима, а народ почав бурхливо, немов річка, сунути до старту.
— Готова? — пошепки запитав я пересохлим горлом.
— Як ніколи, — промовила вона трохи тремтячим голосом. — Нарешті зможу знову відчути себе молодою.
І ми засміялися.
— Тільки не забувай рівно дихати та дивитися собі під ноги, — попередив я її, — бо ми вже перевірили, що буває, якщо не дотримуватися цих правил, — додав я.
Мама лише подивилася на мене. У її очах читалося: «Це не смішно», а в Ханни ледь піднявся куточок губ.
Ми пройшли до напису «Старт». Руки змокли, а коліна затремтіли.
 Я підняв погляд на маму й побачив, як на її обличчі проступає хвилювання. Тоді Ханна відступила від мене та невпевнено підійшла до мами.
— Я вірю у вас, — промовила дівчина тремтячим голосом, а потім підняла руки, щоб обійняти жінку.
— Дякую, Ханно, — мама обійняла дівчину.
 У мене в грудях закололо. Дівчина, яка бачила, як я душив людину, і мама, яка ледь знала цю дівчину, стояли й обіймалися.
— Після всіх цих «випробувань» запрошу тебе на чашечку чаю, — ніжним, але все ще тремтячим голосом промовила мама.
Дівчина всміхнулася й відповіла:
— Домовилися.
Вони трохи засміялися, але зрештою відпустили одна одну.
— Щасти, мам...
Обличчя стало мокрим.
Після цього я знову обійняв її, і в грудях швидко закалатало, ніби передчуваючи недобре, а мама тихо плакала.
— Руш! — вигукнув організатор.
Але я цього не почув — лише побачив, як мама раптово зірвалася з місця.
— Ти зможеш, — промовив я їй услід і ввімкнув таймер.
Ханна обійняла мене.
— Вона впорається, — злосно промовила дівчина.
Я дивився на маму й бачив, як вона швидко віддаляється.
— Збав темп, ноги змучаться... — тихо промовив я.
 У животі все перекрутилося від думки, що мама травмується й не зможе фінішувати. Я ще сильніше пригорнув Ханну.
— Пробач мене... пробач... — схлипуючи й тремтячим голосом, вибачався я.
— У тебе хороша мама. Шкода, що син... — дівчина запнулася.
— Який син? — запитав я, піднявши на неї очі.
— Покидьок, бо страшенно мене налякав. Без клепки, бо душити людину при охороні — ще той ідіотизм. Проте мені приємно, що ти заступився, — вона тепло всміхнулася.
— Ще раз вибач... Я сам не зрозумів, ким тоді став... — пояснив я.
— Ти був схожий на перевіряючих. Я не знаю, чи зараз пробачу тебе, проте стану більш поблажливою.
 Я застиг. У голові крутилися її слова: «Схожий на перевіряючих» — людей, яких ми майже ненавиділи. Але це була правда. Я б і сам собі такого не пробачив. І все ж це сталося через дорогу людину, яку я ледь знаю.
— Це якийсь абсурд... — тихо промовив я.
— Що саме? — не зрозуміла Ханна.
— Я ледь не вбив людину через дівчину, яку знаю лише кілька днів, — жартівливо, але чесно відповів я.
— Це дійсно тупо. Більше так не роби, — стурбовано сказала дівчина.
 Я почав очами шукати маму й побачив, що вона вже на півдорозі. Але жінка стояла біля якоїсь дитини, яка впала.
— Що ти, чорт забирай, робиш?! — вигукнув я.
Ханна здригнулася й повернула голову.
— Здається, допомагає йому, — відповіла дівчина.
— Я бачу, але чому?
— Напевно, він травмувався.
На очі накотилися гнівні сльози.
— Але ж тоді вона не встигне добігти!
— Знаю. Проте сподіваюся, світ буде до неї поблажливішим.
 Світ — це все, у що нам залишається вірити, навіть якщо він постійно б’є нас.
 Я відвернув погляд. Не хотів бачити, як світ підставляє маму. Я зціпив зуби.
 Невже життя ще недостатньо забрало в нас?
 Воно забрало волю — цією тупою системою.
 Я вдарив кулаком об землю.
 Потім — довіру, через людей, які їй підкоряються. Перед очима постав образ зрадника Оїла, і від цього мене ще сильніше розривало зсередини.
 А тепер і надію — через ці нові закони...
 Я впав на коліна й заплакав. Не хотів, щоб дівчина бачила мене таким зламаним, але це мене добило...
Шкода, що тата немає. Він би нас підтримав, заспокоїв. А якби біг разом із мамою, то взагалі сказав би, що вона з глузду з’їхала — допомагати дитині, яку бачить уперше, замість думати про власну.
Хоча, з іншого боку, добре, що його немає. Йому не треба переживати за нас, не треба підкорятися законам. Він вільний, а ми — немов у клітці.
 Дівчина перелякано опустилася біля мене. У цю мить усі думки стихли.
— З тобою все добре? У тебе ніби... — вона замовкла. — Нервовий зрив...
Я не міг нічого сказати, лише схилився їй на плече.
— Ей, друже... — спробувала підтримати мене вона.
Я поглянув на неї. Якби ж вона знала все, що знаю я...
— Може, сходиш, вип’єш води й умиєшся? — спокійно запитала дівчина. — Це допоможе.
Я взяв її руку — теплу та надійну — і повільно встав.
Побачив, що мама знову біжить, але вже разом із хлопцем. Я стиснув плече Ханни.
— Якщо через нього її заберуть... — холодно промовив я, — я за себе не ручаюся.
Ханна нервово подивилася на хлопця, а потім — на мене.
— Вона знає, що робить.
— Ні! — відрізав я. — Вона не знає, що робить. Мама завжди була добродушною.
— А це погано? — запитала дівчина.
— Ні, — я поглянув на неї, — проте сьогодні доброта — її головний ворог, — серйозно пояснив я Ханні.
— Але ж зараз усе добре.
— Поки що... Настане момент, коли ця мить дасть про себе знати, — сумно промовив я, і в серці закололо.