Розділ п'ятий. Мама

 Ми прийшли до мами.
— О, голуб’ятка повернулися, — промовила мама. — І де ви пропадали?

 Я зиркнув на Ханну, але вона лише відвела погляд.
— У туалет ходили, — збрехав я.
 Жінка просто кивнула й повернула голову до динаміків, з яких саме линуло оголошення:
— Люди з номерами від ста до двохста, пройдіть до лінії старту! Через п’ять хвилин відбудеться третій забіг! — вимовив «Ведучий» з холодним тоном.
 Я здригнувся від різкого звуку. Усередині все перевернулося. Потім шкандибаючи я підійшов до мами. Вона трохи тремтіла від майбутнього забігу, і я обійняв її.
— Він узагалі знає, що таке емоції? — сказав я.
 Дівчата лише знизали плечима, а народ почав бурхливо, немов річка, сунути до старту.
— Готова? — пошепки запитав я з пересохлим горлом.
— Як ніколи, — промовила жінка трохи тремтячим голосом. — Нарешті зможу знову відчути себе молодою.
 Від цих слів ми на решті змогли щиро посміятись.
— Тільки не забувай рівно дихати та дивитися собі під ноги, — попередив її я, — бо ми вже перевірили, що буває, якщо не дотримуватися цих правил, — додав я глянувши на свою ногу.
 Мама лише подивилася на мене. У її очах читалося: «Це не смішно», а в Ханни ледь піднявся куточок губ.
 Ми пройшли до надпису «Старт». Руки змокли, а коліна затремтіли, по спині побіг мандраж від очікування гіршого.
 Я поглянув на маму й побачив, як на її обличчі проступає хвилювання. Тоді Ханна відступила від мене та невпевнено підійшла до жінки.
— Я вірю у вас, — промовила дівчина тремтячим голосом, а потім підняла руки, щоб обійняти жінку.
— Дякую, Хан, — відповіла мама обійнявши дівчину.
 У мене в грудях закололо. Дівчина, яка бачила, як я душив людину, і мама, яка ледь знала цю дівчину, стояли й обіймалися.
— Після всіх цих «випробувань» запрошу тебе на чашечку чаю, — ніжним, але все ще тремтячим голосом промовила мама.
Дівчина всміхнулася й відповіла:
— Домовилися.
 Вони трохи засміялися, але зрештою відпустили одна одну.
— Щасти, мам...
 Обличчя стало мокрим від холодного поту.
 Після цього я знову обійняв її, і в грудях швидко закалатало, ніби передчуваючи щось недобре, а мама тихо заплакала. Через деякий час ми відпустили одне одного і мама поцілувала мене в чоло та підійшла блище до лінії старту.

                                          ***
— Руш! — вигукнув організатор.
 Але я цього не почув — лише побачив, як мама раптово зірвалася з місця.
— Ти зможеш, — промовив я їй услід і ввімкнув таймер на телефоні.
Ханна обійняла мене.
— Вона впорається, я впевнена... — злосно але співчутливо промовила дівчина до мене.
 Я дивився на маму й бачив, як вона швидко віддаляється.
— Збав темп, ноги змучаться... — тихо промовив я їй.
 У животі все перекрутилося від думки, що мама травмується й не зможе фінішувати, через що, я ще сильніше пригорнув Ханну до себе.
— Пробач мене... пробач... — схлипуючи й тремтячим голосом, вибачався я.
— У тебе хороша мама. Шкода, що син... — дівчина запнулася.
— Який син? — запитав я, подивившись на Ханну.
— Покидьок, бо страшенно мене налякав, а ще без клепки, бо душити людину при охороні — ще той ідіотизм. — сказала дівчина. — Проте мені приємно, що ти заступився за мене, — добавила вона і тепло всміхнулася.
— Ще раз вибач... Я сам не зрозумів, ким тоді став... — пояснив я.
— Ти був схожий на перевіряючих. Я не знаю, чи зараз пробачу тобі, проте стану більш поблажливішою до тебе.
 Я застиг. У голові крутилися її слова: «Схожий на перевіряючих» — людей, яких ми майже ненавиділи, вона назвала мене ними, хоча це і була правда. Я б і сам собі такого не пробачив, але все ж це сталося через дорогу людину, яку я ледь знаю...
— Це якийсь абсурд... — тихо промовив я.
— Що саме? — не зрозуміла Ханна.
— Я ледь не вбив людину через дівчину, яку знаю лише кілька днів, — жартівливо, але чесно відповів я.
— Це дійсно тупо. Більше так не роби, — стурбовано сказала дівчина.

— Постараюсь, — відповів я і почав очами шукати маму. 

 Знайшовши її я зрадів, бо вона вже на півдорозі. Але зараз стояла біля якоїсь дитини, яка впала і старалась помогти їй.
— Що ти, чорт забирай, робиш?! — вигукнув я.
 Ханна здригнулася й повернула голову.
— Здається, допомагає йому, — відповіла дівчина.
— Я бачу, але чому?
— Напевно, він травмувався.
 На очі накотилися гнівні сльози.
— Але ж тоді вона не встигне добігти!
— Знаю. Проте сподіваюся, світ буде до неї поблажливішим.
 Світ — це все, у що нам залишається вірити, навіть якщо він постійно б’є нас.
 Я відвернув погляд, бо не хотів бачити, як світ підставляє маму. Від чого я зціпив зуби.
 Невже життя ще недостатньо забрало в нас?
 Воно забрало волю — цією тупою системою.
 Я присів і вдарив кулаком об землю.
 Потім — довіру, через людей, які їй підкоряються. Перед очима постав образ зрадника Оїла, і від цього мене ще сильніше розривало зсередини.
 А тепер і надію — через ці нові закони...
 Я впав на коліна й заплакав. Не хотів, щоб дівчина бачила мене таким зламаним, але це мене добило...
Шкода, що тата немає. Він би нас підтримав, заспокоїв. А якби біг разом із мамою, то взагалі сказав би, що вона з глузду з’їхала — допомагати дитині, яку вона бачить уперше, замість того, щоб думати про власну кровинку.
 Хоча, з іншого боку, добре, що його немає. Йому не треба переживати за нас, не треба підкорятися законам. Він вільний, а ми — немов у клітці.
 Дівчина перелякано опустилася біля мене. У цю мить усі думки стихли.
— З тобою все добре? У тебе ніби... — вона замовкла, — нервовий зрив... — сказала Ханна.
 Я не міг нічого сказати, лише схилив свою голову їй на плече.
— Ей, друже... — спробувала підтримати мене вона.
 Я поглянув на неї. Якби ж вона знала все, що знаю я...
— Може, сходиш, вип’єш води й умиєшся? — спокійно запитала дівчина. — Це допоможе. — запропонувала вона і підвелась подаючи мені руку підтримки.
 Важко дихаючи я взяв її руку — теплу та надійну — і повільно встав.
 Побачив, що мама знову біжить, але вже разом із хлопцем, від чого я стиснув плече Ханни.
— Якщо через нього її заберуть... — холодно промовив я, — я за себе не ручаюся.
 Ханна нервово подивилася на хлопця, а потім — на мене.
— Вона знає, що робить.
— Ні! — відрізав я. — Вона не знає, що робить. Мама завжди була добродушною.
— А це погано? — запитала дівчина.
— Ні, — я поглянув на неї, — проте сьогодні доброта — її головний ворог, — пояснив я Ханні.
— Але ж зараз усе добре.
— Поки що... — добавив я, — але настане момент, коли ця мить дасть про себе знати, — сумно промовив я, і в серці закололо.