Розділ четвертий. Сварка

 Йдучи до Оїла, я не міг не запитати в Ханни:
— Що це був за поцілунок? — запитав я.
— Давай поговоримо про це пізніше. Але якщо коротко, то я впевнилася, що тобі можна довіряти, і подумала, що мій поцілунок стимулює тебе дійти до кінця, — відповіла дівчина.
— А... Ясно, — промовив я.
 Ми підійшли до Оїла, який розтягувався перед забігом.
— Привіт, старий друже, — заговорив до нього я.
 Він промовчав, тож я продовжив:
— Ти знаєш, що ти зрадник?
— М-м, от як? І чого ж я зрадник? Бо підкорився системі, яка налаштована зробити нас ідеальними версіями самих себе?
— Ти з дуба впав? — не витримав я. — Бо вони, бачте, налаштовані зробити нас «ідеальними»? У своїх секретних кімнатах, куди нас відвозять, якщо ми не робимо того, чого вони хочуть?
— Так! Ти не чув, що сказав організатор? Тоді я повторю: він сказав, що нас забирають, аби пояснити закон і попередити, у яких умовах ми будемо жити, якщо його порушимо, — відповів Оїл.
— Ти не розумієш, що вони нас контролюють і залякують?
 І тільки зараз я зрозумів, що теж є частиною цієї системи, просто не так, як Оїл.
— Ти не звернув уваги, які тут усі жорстокі?
— Та невже? І де саме проявляється їхня жорстокість? У бігу? Ая-яй, які вони погані — змушують нас займатися спортом, — сказав Оїл.
— Ні, не в цьому. Ти не бачиш, як вони виглядають? Чи не бачиш, як вони забирають людей, не даючи їм попрощатися з рідними? Я завжди думав, що ти розумніший за мене, але, як виявилося, ні. Ти навіть не бачиш, що відбувається в тебе під носом! — крикнув я на нього.
— Ніби ти в нас завжди все помічаєш, — сказав Оїл.
— Я хоча б бачу очевидне й не закриваю на це очі, як дехто...
— Ой, усе, ти мене вже задовбав. Забирай свою зубрилку й шкандибай звідси, — відрізав Оїл, після чого єхидно розвернувся й почав відходити від нас.
Тепер його голос здавався мені бридким.
Ханна впала в ступор, її коліна й пальці рук тремтіли.
Тут у мене урвався терпець. Тепер мною керувала лише злість на нього та його слова. Одним швидким рухом я опинився біля Оїла й схопив його за шию так, щоб передавити сонну артерію. Тоді я не думав про наслідки, якщо нас побачать, — я просто діяв.
— Ти здурів? — хриплим голосом запитав Оїл.
 Я озирнувся навкруги, чи немає ніде наглядачів, але поруч були лише люди з натовпу, які не звертали на нас уваги.
— Ти можеш скільки завгодно підлизуватися до системи й чіплятися до мене, але лізти до Ханни тобі категорично заборонено, зрозумів? — я ще сильніше стиснув його шию.
— Відпусти його, — тремтячим голосом сказала  Ханна, вийшовши зі ступору.
 Я її не чув. У мене в голові крутилися лише слова Оїла: «Забирай свою зубрилку». Я не хотів відпускати хлопця. Хотів, щоб він поплатився за свою зраду й вибачився перед Ханною.
 Минуло трохи часу. Оїл почав потроху непритомніти й, уже майже втрачаючи свідомість, нічого не відповів на мої слова — лише ледь помітно кивнув головою.
 Я відпустив його, і він упав на коліна, жадібно ковтаючи повітря.
— А тепер вибачайся перед нею! — я стиснув кулак.
— Вибач... Вибач мене, я не хотів... — промовив хлопець, коли по його щоках текли сльози.
— Можемо йти, Хан, — сказав я до дівчини.
Вона підійшла до мене. Я знову поклав руку їй на плече, а вона обійняла мене.
 Дорогою до мами Ханна раптом зупинилася, прибрала свою руку з мене, стала навпроти й підняла очі, які горіли злістю.
— І що це, в дідька, було?! — крізь зуби прокричала Ханна.
— Що саме? Я захистив дорогу мені людину й анітрохи не шкодую про те, що зробив, — відповів я, усе ще перебуваючи під враженням від розмови з Оїлом.
— Це не захист, а безумство! — крикнула дівчина, а потім тихіше додала: — Ти його душив...
— Знаю, але...
— Не перебивай мене, коли я говорю!
Вона почала різко махати руками й продовжила:
— А якби ти його задушив? Що тоді? Навколо повно наглядачів, і я не думаю, що вони просто залишили б це без уваги. Особливо після твоїх слів про те, що вони нас залякують. А якби тебе забрали, ти подумав про маму? Що б вона робила, якби ти раптом зник?
Я опустив погляд.
— Я не міг інакше...
 Ханна переводила подих після сказаного, а я тим часом думав, що відповісти. І не придумав нічого кращого, ніж повторити свої слова. У мене почали тремтіти руки після того, як я заспокоївся.
— У той момент я думав лише про тебе й про те, що не дозволю якомусь бовдуру ображати дівчину, яку я лю... — слова самі вирвалися, але я встиг замовкнути. — Дорогу мені людину, — швидко виправився я. — Але добре, вибач мене за те, що я тебе налякав. Ти просто...
 Я не зміг стриматися. Спокійно підійшов до неї, хоч і шкутильгав, і підняв її підборіддя, щоб вона подивилася на мене.
«Господи, які в неї красиві очі...» — подумав я.
— Наскільки дорогу? — запитала дівчина.
 Я ще раз подумав, чи варто це робити. Але все ж наважився. Холодними й спітнілими руками взяв її за обличчя й поцілував у щоку.
 Коліна затремтіли ще сильніше після того, як ми відійшли від Оїла, а серце забилося так швидко, що я думав — Ханна почує.
— Що це ти щойно зробив?! — знову крикнула Ханна, але не відступила.
— Повернув тобі твій поцілунок, — із легкою усмішкою промовив я. — Але якщо серйозно, то ти важлива для мене. Коли ти поруч... — я затнувся, намагаючись дібрати правильні слова, — я забуваю про всі ці закони й просто хочу бути поруч із тобою.
І я обійняв її.
— Стоп... Ти зараз сказав, що я тобі подобаюся? — запитала вона.
 Дівчина все ще злилася на мене, проте не відштовхувала.
— Ем-м... Так? — я ще більше зашарівся, у легенях не вистачало повітря.
— А той факт, що ти мене майже не знаєш, тебе не бентежить? — справедливо зауважила вона.
— Ні. Бо мені вже достатньо всього того, що ти для мене зробила. І взагалі-то ти мене перша поцілувала, — пояснив я.
— Ось воно як. І що ти відчуваєш? — Ханна замовкла й гострим, немов бритва, поглядом глянула на мене.
— Симпатію, — я почав викручувати собі пальці від нервів.
— Зрозуміло...
 Дівчина підійшла до мене й обійняла за талію ще напруженою рукою, а я знову поклав руку їй на плече, і ми рушили до мами.
Не знаю чому, але саме зараз я звернув увагу на її дотик.
 Її пальці були ніжні й доглянуті, хоча зараз і здавалося, що вона будь-якої миті готова мене вдарити й сказати, щоб я більше такої фігні не робив. Її рука трохи тремтіла після всієї цієї сварки, проте була теплою. Мені здавалося: якби вона торкнулася льоду, той би миттю розтанув.
 Я повернув голову до неї лише на мить, майже одразу знову відвів погляд на асфальт, але цього короткого моменту вистачило, щоб знову зачаруватися її красою.