Розділ третій. Перемога чи програш?

— На старт, увага… — я зібрав усі свої сили й усе своє холоднокров’я в кулак та спокійно видихнув. — РУШ! — викрикнула людина в чорному так голосно, що в мене аж вухо заклало, проте з’явився дуже потрібний адреналін.
 Я зірвався з місця. Я біг так швидко, як тільки міг, але згадав головне правило бігу: бігти помірно й у середньому темпі, щоб ноги швидко не втомилися й не забилися. Я повернув голову назад і побачив Ханну, яка трохи відставала. Я ще трохи сповільнився, щоб дівчина наздогнала мене.
— Біжи спокійно, вдихай носом і видихай ротом, не збивай темп, — сказав я подружці.
— Добре, — відповіла вона трохи тремтячим голосом.
 Я взяв її за руку, щоб трохи заспокоїти. Ми так трохи пробігли, а потім я її відпустив, аби легше біглося.
 Під час бігу ми не говорили, тільки коротко подивлялися одне на одного, і лише один раз я глянув за коло. Там були люди в чорному, які не давали змоги втекти. Так ми пробігли пів кола, потім Ханна промовила:
— У мене забилися ноги, — швидко сказала вона.
— Нічого, — коротко відповів я й збавив темп бігу.
За відчуттям, ми вже бігли приблизно десять хвилин і були якраз на половині дистанції. Якщо зараз трохи відпочити й сповільнитися, а потім на останніх ста-двохстах метрах зробити прискорення, то ми мали б встигнути.

 Ханна почала потрохи прискорюватися через декілька метрів після того, як ми сповільнили темп. Я біг прямо за нею, щоб, якщо вона впаде, я міг швидко її підняти й продовжити біг, але натомість у мене закололо в боці.
— Чорт! Тільки не це, — вилаявся я собі під ніс.
 Я відчув різкий біль у нозі й почув шум падіння. Я підвернув собі ногу — не настільки, щоб не бігти, але достатньо, щоб збавити темп. Я вже не міг бігти так швидко, як раніше. Дівчина повернула голову й побачила, що я сильно відстав. Вона сповільнилася, щоб я міг підбігти до неї.
— Ти як? — переляканим голосом запитала Ханна.
— Нормально, — відповів я. — Хан, біжи й не переживай за мене. У мене все буде добре, я встигну добігти, — промовив я з рішучістю в голосі.
 Вона замовчала, тільки швидко, але рішуче подивилася на мене та твердо сказала:
— Ні! Я тебе не покину.
— Мусиш, бо тоді нас обох заберуть, — сказав я й узяв її за руку.
 Цей дотик казав більше, ніж будь-які слова в цей момент. Він ніби говорив: «Я поруч», «Усе буде добре».
Тоді вона знову подивилася на мене, ніби скануючи очима, потім швидко поцілувала в щоку своїми теплими, але тремтячими губами. Я почервонів, а вона після цього рвонула вперед, залишаючи мене самого з думками та переживаннями.
«Що це було? Вона мене… поцілувала?» — подумки питав я сам себе.
 Не знаю як, але її поцілунок дав мені якоїсь сили.
— Давай, ще трохи. Я зможу, мушу змогти добігти до кінця, — мовив я до себе.
 Тоді я зібрав усі сили, що в мене залишилися в цій нозі, яка боліла, і зірвався з місця, не зважаючи на людей, які були переді мною.
— Треба добігти якнайдалі. Буду бігти, доки зможу. Я мав добігти. Ні, — виправив себе я. — Я мушу добігти за будь-яку ціну. Я не покину маму, не покину Ханну в цьому марафоні.
 Телефон завібрував. Я проігнорував повідомлення. Потім хтось подзвонив. Я дістав його, щоб вимкнути звук, але помітив повідомлення від Ханни:
— У тебе залишилося три хвилини!
Я швидко кинув телефон у кишеню. Дивився вперед — залишалося двісті метрів.
— Маю встигнути… Ні, — знову виправив себе. — Мушу!
 Залишилося п’ятдесят метрів. Нога заболіла ще сильніше, ніж було. Я почав іти швидким кроком, намагаючись робити кроки якомога ширші, не звертаючи уваги на біль.
— Давай, синку, ти зможеш! — кричала мама.
Мені залишалося зробити один крок.
І…
Я перетнув лінію.
— Фініш, — з полегшенням вимовив я.
Нога підкошувалася, я її вже майже не відчував. Кожен крок віддавав болем, але мені було байдуже. Головне — я добіг, а віджиматися можна й без ноги. 

Головне, щоб руки не зрадили.
 До мене підбігли мама з Ханною.
— Я так переживала, що ти не встигнеш, — мовила Ханна. — Я мала залишитися й допомогти тобі, вибач, — зі сльозами на очах сказала дівчина.
— Я така рада, що ти встиг, — вимовила мама й обняла мене так міцно, що мені аж дух перехопило.
— Мам… пусти… Я ледь можу дихати, — затинаючись, вимовляв я.
— Ой, вибач, синку… — зніяковіло мовила вона.
Шкандибаючи, я підійшов до Ханни й обійняв її.
— Усе добре, це ж я тобі сказав бігти, — з легкою посмішкою мовив я.
— Так, але я не мала так вчиняти. Мені так соромно перед тобою, — дівчина опустила очі до землі.
— Ні! Ти якраз вчинила так, як мала. Я не знаю, що б робив, якби тебе забрали через мене, — я пригорнув її ще сильніше до себе. — То виходить, ми тепер квити? — запитав я з посмішкою.
— Квити? — нерозуміюче перепитала Ханна.
— Ну так. Ти мене врятувала під час контрольної, а я тебе — під час бігу. Тому все? Я тобі тепер не винен шоколадки? — сказав я майже ствердно й відчув, як мама видихає. Такий самий видих вона робить, коли закочує очі.
— Е-е, нє. Контрольна важливіша за увесь цей марафон, — саркастично мовила дівчина.
— Добре, — уже сміючись, відповів я.
— І друга група теж уже завершила свій марафон. На черзі — група № 3: від номера сто до номера двісті, — повідомив нас організатор.
 Я повернув голову й побачив, як забирають людей. Вони кричали. Хтось відбивався, а їхні близькі плакали й намагалися їх наостанок обійняти, але їх швидко заспокоювали. Я помітив, як одна «людина в чорному» з холоднокровністю та кам’яним обличчям вколола хлопцеві, який найбільше буянував. Крик миттю обірвався, а хлопець заснув.
 Я застиг на місці. Руки тряслися, по спині пробіг холодок, а серце шалено закалатало.
З трансу мене вирвала Ханна:
— Там Оїл готується бігти. Не хочеш із ним поговорити?
— А знаєш що? Так, я хочу з ним поговорити, — рішуче відповів я. — Тільки зможеш мене до нього відвести? — трохи соромлячись, запитав я.
— Без проблем.
 Я закинув свою руку на дальнє плече дівчини, а вона взяла мене за талію.