Розділ другий. Швидше-сильніше

  Ранок. 
  Я прокинувся від голосу гучномовця, який робив звернення до всіх людей у місті:
— Сьогодні кожна людина має пробігти три кілометра за двадцять хвилин і віджатись двадцять разів. Вас буде розділено на групи, щоб було менше скупчень і було зручніше бігти марафон, але орієнтуйтесь на 19:00 біля міського озера. Вагітні, діти до семи років, та обмежені здоров'ям люди можуть не приймати в цьому участь, а літні люди та інші діти до чотирнадцяти років мають пробігти один кілометр без жодних фізичних вправ. Гарного вам всім дня.
 Гучномовець затих, а я побіг вниз до мами:
— Ти чула? — стривожено запитав я.
— Чула, як це не почути... — сумно відповіла вона.
— Мам, що сталось? — розгублено спитав я.
— Дитина моєї знайомої кудись зникла, її забрав перевіряючий, через не прочитану книжку зі словами: "Та не хвилюйтесь ви так за неї, жінко, ми її заберемо на три дні й повернемо." Вона не знає, що робити.
— Ой... — зміг лише видати із себе я від шоку. — Це вже дійсно дивно...
 Я побіг до вікна і подивився на вулицю, людей дійсно стало менше, а магазини закриті.
— Мам, людей стало менше на вулицях. — перелякано мовив я.
— На скільки менше? — запитала вона ніби не вірячи мені.
— Не знаю, але людей стало менше, а ніж було вчора, і бачу, що в сусіда двері навстіж відкриті, ніби їх вибили. — ошелешено відповів я.
— Що сталось із нашим містом? Воно ж було найкращим, а тепер... — тихо і сумно відповіла жінка.
— Мам, все буде добре... — сказав я хоча і сам у це не сильно вірив, — цей "Новий Закон" не буде вічним, може місяць, може менше, але він точно довго не проживе, бо, або люди піднімуть бунт, або влада зробить те, що хотіла і скасує це. — відповів я їй.
— Та ні синку, ми ж не у фільмі якому, який мітинг?...— сумно і не вірячи сказала мама.
— Добре, тоді просто сидимо і виконуємо закон до того часу, як інші люди не почнуть збиратись, — мовив я.
— Договорились синку, — відповіла мама.
— Ти взагалі як думаєш? Людей повернуть? — запитав я.
— Ой не знаю, але сказали, що заберуть їх на три дня, може, щоб пояснити їм закон? — нервово відказала вона.
— Не знаю... — сумно відповів я.
— Але добре, що тебе не забрали, бо я б собі місця не знаходила, — щиро сказала жінка у якої по щоках залишились мокрі доріжки від сліз.
— І я радий, що ти тут.
Тут...
— Точно! Мої друзі! Треба дізнатись чи їх не забрали, — перелякано сказав я.
                                          ***
 Забіг до себе в кімнату, а потім взяв телефон до рук і зайшов у чат.
— Ви всі на місці? — Запитав я стривожено.
— Так, а де нам бути? — Запитала Люсі
— Ви можете мені не вірити, але ті хто не виконує закон, їх забирають на три дні, — швидко написав я.
— Ти в нормі? Хто і куди забирає. Ти думаєш, що в них нема інших справ окрім цього йолопе? — Запитав Оїл.
— Люди, тобто ці "перевіряючі", а куди забирають - не відомо, — відписав я.
— Тоді з чого нам тобі вірити? — Відрізав Оїл.
— Подивись на вулицю дурню, там стало тихіше і людей стало набагато менше, — не витримав я.
— І правда, — відписала Сума.
 Я відклав телефон з полегшенням, проте руки ще трохи тремтіли.
— Зараз все добре, принаймні на скільки це може бути, але всі живі та здорові, тоді чому ж переживати? — Говорячи це я старався заспокоїти сам себе.
 Трохи заспокоївшись я пішов у ванну, і подивився у дзеркало.
— Та... — протягнув я, — вигляд у мене мерзенний, треба сходити в душ. — подумав я з огидою дивлячись на своє темно-жирне волосся, і на свої синяки під очима від недостатку сну.
 Мене не було можна назвати качком, проте і худорлявим я також не був, в мене якраз була нормальна середня статура і темно зелені очі, як мені мама казала, в мене очі як у тата, якого я ніколи не знав і не факт, що взнаю.
 Зайшов у душову кабінку, я включив теплу воду і напилив голову шампунем, хоча я і змивав увесь бруд з голови, але тривожні думки тільки і лізли уголову увесь цей "Новий Закон".

 Для чого він? Кому він треба?

— Який ж це все таки абсурд, — не зміг втриматись я від цих слів, — а якщо вони заберуть маму, Люсі, Суму і Ханну? Що тоді я буду робити?
 Домившись я вийшов із ванни, і взяв у мами фен, щоб швидко висушити волосся, та піти до школи.
  Коли волосся стало сухим я взяв свій портфель і вийшов з хати, а в голову дальше лізли тривожні думки:
— А для чого їх забирають? Що з ними роблять? Чи їх дійсно повернуть?  
 Йдучи тихою і гнітучою дорогою до школи, я побачив лише декілька людей, але всі вони були, або чимось напружені, або сумні.
                                          ***
 Зайшов у школу, в очікувані кращого, але не судилось. Тут також стало менше народу, і через це у школі стало дуже тихо, по коридорах ніхто не бігав, а вчителі не кричали із зауваженнями. Піднявшись по сходах у свій клас я зайшов у нього, і одразу сів до Ханни.
— Привіт, — тихо промовив я.
— Привіт, — сумно і із виснаженням відповіла вона.
— Ти вже знаєш про покарання? — Запитав я.
— Не знаю, проте здогадуюсь.
— Тоді слухай, — почав я. — Людей які порушили закон забирають на три дні кудись.
— Звідки ти це знаєш? — із підозрою в очах запитала мене дівчина.
— Мені мама сказала, а їй сказала подружка, у неї сина забрали.
— Зрозуміла, надіюсь його повернуть, — стурбовано відповіла однокласниця.
  Ми з нею посиділи в тиші прибдизно п'яти або десяти хвилин , і я сказав:
— Мені здається, що вчителі від нас щось приховують.
— Що? — З непорозумінням у голосі перепитала вона.
— Вчора, коли я йшов у буфет, я почув як вчителі говорили про покарання, але мені не вдалось вияснити яким воно буде, бо в мою сторону йшов фізик тому я втік.
 Ханна шоковано відповіла:
— То ти тепер думаєш, що вчителі теж у системі?
— Я думаю, що хтось із них знає більше, і ділиться інформацією з іншими, а нам про це не кажуть.
— Офігіти. — мовила дівчина.
 До класу зайшла вчителька, привіталась із учнями і підійшла до дошки, щоб написати тему уроку.
— А ви не знаєте куди забрали людей, які порушили закон? — запитав я.
— Ні, як я казала вчора: "мені відомо те саме, що і вам, і якби я щось нове дізналась про це, то обов'язково розповіла б і вам", — спокійно нечебто завчивши цю відповідь відповіла вчителька.
— Зрозумів, мене просто це все трохи лякає... — почав я. — Ну знаєте... ці нові закони, усі ці перевіряючі, і те що пропадають люди, тому я і подумав чи у вас нема нічого такого, щоб ви хотіли нам розповісти. — сказав я їй.
— Хлопче, не хвилюйся, те, що робить держава, вона робить це для тебе і загалом для всіх нас, тому не слід переживати, усе під конролем, — постаралась заспокоїти мене вчителька.
— Добре, зрозумів. — відповів я і сів на місце.
—  І що це було? — запитала Ханна.
— Вирішив перевірити чи вона нічого не приховує, бо все ж таки була в мене надія, — з розчаруванням у голосі почав говорити я, — на те, що вона нам сьогодні розкаже проте, що чула в учительській вчора, але не повезло...
 Пройшла половина уроку, і я наважився на одне запитання, хоча і досі боячись його озвучити я все ж запитав:
— Хан... А пішли прогуляємось кудись після уроків?
 Вона подивилась на мене з верху в низ, наче оцінюючі мене і промовила:
— Типу побачення?
 На мить я забув як дихати
— Е-е...
— Та я жартую, — мовила вона, — я не проти, якраз розкажеш, що тут і як у вашому місті.
— Фух... — З полегшенням видихнув я, — стоп, у нашому? — перепитав я.
 Вона ствердно кивнула.
— То ти не місцева?
— Ну як... Я тут від літа живу, але майже ніде не гуляла, бо немала з ким, — сумно сказала дівчина.
— Зрозумів, тоді слухай, — почав я, — наше місто колись було зовсім інше, що не день- ніби якесь свято, а от зараз... —  я замовк, набрав у легені повітря і випалив, — а зараз я його навіть не можу назвати нашим, тут все змінилось, таке враження, що я в ньому не був понад сто років і раптом повернувся, не знаю, хто цей закон придумав, але хочу це вияснити, не знаю кому довіряти, але постараюсь знайти союзників або хоча б однодумців, — я замовчав переводячи подих, але потім знову почав, — Оїл... — томно почав я, — з яким я дружив від дитинства так легко увійшов у цю систему, і тепер я навіть не знаю хто він, через що, я тепер не можу знати кому можна довіряти...
— А ти не думаєш, що я можу бути в системі? — зауважила дівчина дивлячись прямо на мене.
 Я замовчав, але повагавшись і подумавши відповів:
— Ні, — шокуваваний він своєї водповіді сказав я, але щось мені підказувало, що це було правдою.
— Чому? 
— Не знаю... Але все одно думаю, що тобі можна вірити, — відповів я з рум'янцем на щоках.
 Вона трохи зашарілась. От як воно буває, ще вчора кажеш дівчині, що вона красива, і від неї важко було дочекатись сухого "дякую", а тепер, коли просто кажеш "я тобі вірю" дівчина шаріється. Місто змінилось, і люди разом із ним...
                                           ***
 Урок закінчився, і ми пішли на вулицю, погода була теплою, тому для чого "маринуватись" у тому класі?
— Тепер ти розказуй про себе і свої думки про наше місто, - промовив я.
— Добре. Але спочатку я хочу дізнатись чи можу довіряти тобі, — спокійним тоном відповіла вона.
— І як ти це хочеш перевірити?
— Чесно? Ще не знаю... — Дівчинв затихла думаючи, що сказати. —Але давай після того "марафону" зустрінемось, тоді вже все і розкажу.
— Без проблем, але ти не дала відповідь на моє питання. — нагадав я їй.
— От після школи і побачимо чи зможу тобі довіряти чи ні, — мовила дівчина.
                                          ***
 Продзвенів дзвінок на урок, і ми пішли в клас, а потім сіли за свої місця доки вчителька писала тему уроку.
— Ти готовий до контрольної? —Запитала мене Ханна.
— Точно... Контрольна... — прошепотів я і трохи занервував. — Я із цими законами вже і забув.
 Вона всміхнулась.
— Допомогти написати? — Турботливо сказала дівчина.
— Так, будь ласка, — відповів я.
 Вчителька роздала нам контрольну, як і очікувалось, я нічого з того не знав, проте в мене була розумна сусідка по парті.
 Вона писала не перестаючи, тільки коли переходила до наступного завдання вона відсовувала свій аркуш, щоб писати розв'язок на чернетці, в такий спосіб вона і допомагала мені списати.