Розділ другий. Швидше-сильніше

Ранок. 
Я прокинувся від голосу гучномовця, який зробив звернення до всіх людей у місті:
— Сьогодні кожна людина має пробігти три кілометра за двадцять хвилин і віджатись двадцять разів. Вас буде розділено на групи, щоб було менше скупчень і було зручніше бігти, але орієнтуйтесь на 19:00 біля міського озера. Вагітні, діти до семи років, та обмежені здоров'ям люди можуть не приймати в цьому участь, а літні люди та інші діти до чотирнадцяти років мають пробігти один кілометр без жодних фізичних вправ. Гарного вам всім дня.
Гучномовець замовк, а я побіг вниз до мами:
— Ти чула? — стривожено запитав я.
— Чула, як це не почути... — сумно відповіла вона.
— Мам, що сталось? — розгублено спитав.
— Дитина моєї знайомої кудись зникла, її забрав перевіряючий, через не прочитану книжку зі словами: "Та не хвилюйтесь ви так за неї, жінко, ми її заберемо на три дні й повернемо." Вона не знає, що робити.
— Ой... — зміг лише видати із себе я від шоку. — Це вже дійсно дивно...
Я побіг до вікна і подивився на вулицю, людей дійсно стало менше, а магазини закриті:
— Мам, людей стало менше на вулицях. — перелякано мовив я.
— На скільки менше? — запитала вона ніби не вірячи мені.
— Не знаю, але людей стало менше, а ніж було вчора, і бачу, що в сусіда двері навстіж відкриті, ніби їх вибили. — ошелешено відповів.
— Що сталось із нашим містом? Воно ж було найкращим, а тепер... — тихо і сумно відповіла мама.
— Мам, все буде добре... — сказав я не хоча сам у не це вірив, — цей "Новий Закон" не буде вічним, може місяць, може менше, але він точно довго не проживе, бо, або люди піднімуть бунт, або влада зробить те, що хотіла і скасує це. — відповів я мамі.
— Та ні сину, ми ж не у фільмі, який мітинг. — сумно і не вірячи відповіла мама.
— Добре, тоді просто сидимо і виконуємо закон до того часу, як інші люди не почнуть збиратись, — мовив я.
— Договорились синку, — відповіла мама.
— Ти думаєш, що людей повернуть? — запитав я.
— Не знаю, але сказали, що заберуть їх на три дня, може, щоб пояснити їм закон? — нервово відповіла мама.
— Не знаю... — сумно відповів я.
— Але добре, що тебе не забрали, бо я би собі місця не знаходила. — Щиро сказала жінка.
— І я радий, що ти тут.
Тут...
— Точно! Мої друзі! Треба дізнатись чи їх не забрали. — Перелякано сказав я.
                               ***
Забіг до себе в кімнату, взяв телефон до рук і зайшов у чат.
— Ви всі на місці? — Запитав я стривожено.
— Так, а де нам бути? — Запитала Люсі
— Ви можете мені не вірити, але тих хто не слухається закону, їх забирають на три дні. — Швидко написав я.
— Ти в нормі? Хто і куди забирає. Ти думаєш, що в них нема інших справ йолопе? — Запитав Оїл.
— Люди, тобто ці "Перевіряючі", а куди забирають - не відомо, — відписав я.
— Тоді з чого нам тобі вірити? — Відрізав Оїл.
— Подивись на вулицю дурню, там стало тихіше і людей стало набагато менше. — Не витримав я.
— І правда. — Написала Сума.
Я відклав телефон з полегшенням, проте руки ще трохи тремтіли.
— Зараз все добре, принаймні на скільки це може бути, проте всі живі та здорові, тоді чому ж переживати? — Говорячи це я старався заспокоїти сам себе.
Я пішов у ванну, подивився у дзеркало.
— Та... Вигляд в мене мерзенний, треба сходити в душ. — Сказав я з огидою дивлячись на своє темно-жирне волосся, і на свої синяки під очима.
Мене не було можна назвати качком, проте і худорлявим я також не був, в мене якраз була нормальна статура і темно зелені очі, мені мама казала, що в мене очі як у тата, якого я ніколи не знав.
Зайшов у душову кабінку, включив теплу воду напилив голову, а в голову тільки і лізли думки про увесь цей " Новий Закон".
— Який це все ж абсурд .— Не зміг втримати я, не сказавши цього, — а якщо вони заберуть маму, Люсі, Суму і Ханну? Що тоді я буду робити?.
Вийшов із ванни, взяв у мами фен, щоб швидко висушити волосся, та піти до школи.
  З хати я вийшов із тривожними думками:
— А для чого їх забирають? Що з ними роблять? Чи їх дійсно повернуть?  
  Я йшов тихою гнітучою дорогою до школи, бачив людей, але всі вони були, або напружені, або сумні.
                                ***
Зайшов у школу, слід було очікувати, що тут також стане менше народу, але це всеодно мене здивувало. Я пішов у клас, і сів до Ханни.
— Привіт. — тихо промовив я.
— Привіт. — сумно і із виснаженням відповіла вона.
— Ти вже знаєш про покарання? — Запитав я.
— Не знаю, проте здогадуюсь.
— Тоді слухай. — Почав я, — дюдей які порушили закон забирають на три дні кудись.
— Звідки ти це знаєш? — із підозрою запитала вона мене.
— Мені мама сказала, а мамі сказала подружка, у неї сина забрали.
— Зрозуміла, надіюсь його повернуть.— зтурбовано відповіла однокласниця.
  Ми з нею посиділи в тиші прибдизно п'ять або десять хвилин , і я сказав:
— Мені здається, що вчителі від нас щось приховують.
— Що? — З нерозумінням в очах запитала вона.
— Вчора, коли я йшов у буфет, я почув як вчителі говорили про покарання, але мені не вдалось вияснити, бо я побачив, як йде фізик.
Ханна шоковано відповіла:
— То ти тепер думаєш, що вчителі теж у системі?
— Я думаю, що хтось із них знає більше, і ділиться інформацією з іншими.
— Офігіти. — мовила дівчина.
До класу зайшла вчителька, привіталась із учнями і підійшла до дошки, щоб написати тему уроку.
— А ви не знаєте куди забрали людей, які порушили закон? — запитав я.
— Ні, як я казала вчора: "мені відомо те саме, що і вам, і якби я щось нове дізналась про це, то обов'язково розповіла би вам". — Спокійно ніби завчивши цю відповідь відповіла вчителька.
— Зрозумів, мене просто це все трохи лякає, ці нові закони, що пропадають люди, тому і подумав чи у вас нема нічого, щоб ви хотіли нам розповісти. — сказав я їй.
— Хлопче, не хвилюйся, те, що робить держава, вона робить це для тебе і загалом для усіх нас, тому не слід переживати. — Постаралась заспокоїти мене вчителька.
— Добре, зрозумів. — відповів я і сів на місце.
—  І що це було? — запиталась Ханна.
— Вирішив перевірити чи вона нічого не приховує, бо все ж таки була в мене надія. — З розчаруванням у голосі почав говорити я, — на те,  що вона нам сьогодні розкаже проте, що чула в учительській.
Пройшла половина уроку, і я наважився, хоча і досі боявся запитав я:
— Хан... А пішли прогуляємось кудись після уроків?
Вона подивилась на мене з верху в низ, ніби зухвально і промовила:
— Типу побачення?
На мить я забув як дихати
— Е-е...
— Та я жартую. — додала вона, — я не проти, якраз розкажеш, що тут і як у вашому місті.
— Фух... — З полегшенням видихнув я,- стоп, у нашому? — Перепитав я.
Вона кивнула.
— То ти не місцева?
— Ну як... Я тут від літа живу, але майже ніде не гуляла, бо не мала з ким, — сумно мовила дівчина.
— Зрозумів, тоді слухай, — почав я,— наше місто колись було зовсім інше, що не день- ніби якесь свято..., а зараз... —  Я замовк, набрав у легені повітря і випалив:
— Зараз я його навіть не можу назвати нашим, тут все змінилось, таке враження, що я в ньому не був понад сто років і раптом повернувся, я не знаю, хто цей закон придумав, але хочу це вияснити, не знаю кому довіряти. Оїл... — я затнувся переводячи подиш, —з яким я дружив вже п'ять років так легко увійшов у цю систему, тепер я навіть не знаю хто він, і звідки мені знати кому можна довіряти?...
— А ти не думаєш, що я можу бути в системі? — Зауважила дівчина дивлячись прямо на мене.
Я замовчав, але подумавши відповів:
— Ні. — Сам шокувався своєї відповіді, аьк це було правдою.
— Чому? 
— Не знаю... Але всеодно думаю, що тобі можна вірити, — відповів я з рум'янцем на щоках.
Вона трохи зашарілась. От як воно буває, ще вчора кажеш дівчині, що вона красива, і від неї важко було дочекатись сухого "дякую", а тепер, коли просто кажеш "я тобі вірю" дівчина шаріється, місто змінилось, і люди разом із ним...
                                 ***
Урок закінчився, і ми пішли на вулицю, погода була теплою, тому жля чого "маринуватись" у тому класі?
— Тепер ти розказуй про себе і свої думки про наше місто, - промовив я.
— Добре. Але спочатку я хочу дізнатись чи можу довіряти тобі. — Спокійним тоном відповіла вона.
— І як ти це хочеш перевірити?
— Чесно? Ще не знаю... — Дівчинв затихла думаючи, що сказати. —Але давай після того "марафону" зустрінемось, тоді вже все і розкажу.
— Без проблем, але ти не дала відповідь на моє питання. — нагадав я їй
— От після школи і побачимо чи зможу тобі довіряти чи ні, — мовила дівчина.
                                ***
Продзвенів дзвінок на урок, і ми пішли в клас. Сіли за свої місця доки вчителька писала тему уроку:
— Ти готовий до контрольної? —Запитала мене Ханна.
— Точно... Контрольна... — Прошепотів я і трохи занервував. — а я із цими законами вже і забув.
Вона всміхнулась.
— Допомогти написати? — Турботливо сказала дівчина.
— Так, будь ласка. — відповів я.
Вчителька роздала нам контрольну, як і очікувалось, я нічого з того не знав, проте в мене була розумна сусідка по парті.
Вона писала не перестаючи, тільки коли переходила до наступного завдання вона відсовувала свій аркуш, щоб писати розв'язок на чернетці, в такий спосіб вона і допомагала мені списати. Я трохи переживав, що вчителька побаче як я списую, тому постійно наглядав за нею, куди вона йде, і що робить.
Урок закінчився і я із полегшенням видихнув.
- Дякую, з мене шоколадка, - підморгнувши сказав я.
- Та нема за що, але від шоколадки не відмовлюсь, приймаю тільки з горішками.
Шкільний день закінчився, ми попрощались хоча і домовились зустрітись після марафону. Йдучи додому я все згадував її гарне лице. 
Може я і не романтичний, і не дуже розумний, але мені пощастило із новою подружкою хоча і дивно, що ми спілкуємось так мало часу, а я вже встиг їй довіритись і відчувати якусь симпацію.
                                 ***
Прийшов додому ляг трохи відпочити перед важким і тривожним вечором.
- Цікаво, "Перевіряючі" прийдуть до нас додому, щоб відвести на озеро? Чи просто будуть сподіватися, що всі зберуться? Чи буду я бігти разом із мамою і Ханною? Чи мені не пощастить і я буду проходити, у весь цей шлях сам? 
Не буду приховувати, я боюсь і нервуюсь від того, що хтось із дорогих мені людей зникне:
- Цікаво, тих людей взагалі повернуть? Вже скоро закінчиться перший день як їх забрали.
Із цими словами я заснув. 
Мені наснився цей марафон, і те як мама з Ханною його провалили, вони кричали, по них було видно, що вони готові відбиватись, хоча це і було безглуздо, але все ж їх тягнуть в бус де є інші люди, а я безпомічно стою і не можу поворохнутись, відчував лише страх за них, і те як по моїй щоці тече одна сльоза. Прокинувся я в холодному поті, серце швидко стукало, я мало не тремтів, було навіть важко дихати через цей дурноватий сон, а потім відкрив очі, і побачив над собою маму, вона сказала:
- Збирайся синку, то вже пора йти на озеро.
-Добре,- відповів я.
- Все добре? Ти виглядаєш дуже налякано… - тривожно запитала мене мама.
-Так, просто трохи переживаю за марафон і за тебе...- я вирішив не розказувати їй про сон, бо яка різницячи знає вона? Це всього лиш моя уява.
- Зрозуміла, - вона подивилась на мене і обняла, щоб заспокоїти, потім вона встала і пішла з кімнати
Я встав, пішов у душ, щоб вмитись холодною водою і забути про той дурний сон, потім пішов у кімнату, щоб переодітись у щось більш зручне для бігу.
- Цікаво, а Оїл зможе віджатись, він ніколи не любив усі ці фізичні вправи? 
Від роздумів мене перервав голосний стук у двері, і мене знову кинуло в холодной піт, та переживання про маму з Ханною:
- Все ж нас відведуть до озера... - тихо і зі страхом відповів я сам собі.
Я почув як мама відкриває двері, а сам за той час дозбирувався. Вирішив одіти широкі спортивні штани, оверсайз футболку, та взяв провсяк випадок кофту, і спустився вниз.
- О, хлопче, привіт. - із посмішкою привітався зі мною супроводжуючий. Він був середнього зросту, мав м'які риси обличя, і спокійний привітний голос, хоча мені здалось, що його усмішка була натягнута. Цей чоловік мені сподобався більше, а ніж минулий, але щось таки в ньому було не так, хіба людина, яка є в системі може так поводитись? Це мені в ньому викликало підозру.
- Ти вже зібрявся? - запитала мама.
- Так.
- Ну тоді пішли, - наказав нам чоловік, хоча це більше прозвучало як пропозиція або питання.
Ми вийшли з хати, людей на вулиці не була, тільки підсилилась та гнітуча атмосфера, яка була ще зранку. Він нас привів до великого автобуса, у якому вже були інші люди. Чоловік сів за кермо і рушив до озера.
- Мам, я нервуюсь,- сказав я мамі
- Чому?...- Мама запнулась, ніби старалась підібрати правильні слова підтримки, а потім продовжила,- тиж у мене сильний, тому точно зі всім впораєшся, - заспокійливо промовляла мені мама, хоча я бачив, як дьоргається її коліно, вона точно переживає більше ніж я.
- Бо мені страшно за тебе, а якщо ти не зможеш і тебе заберуть? - трохи заголосно мовив я своїм тремтливим голос.
- Не заберуть, тобі нагадати, що я коли займалась легкою атлетикою? - постаралась заспокоїти мене жінка.
Я нічого на це не сказав, тільки обняв її і поцілував у щоку, так ніби це було останній раз в житті.
                                ***
Ми вже приїхали до озера, тут було трохи прохолодно, тому накинув на себе кофту. Всі люди підійшли до поставленої сцени, бо там вже мали озвучувати правила, і ділити нас на групи, шукаю очима Ханну, але не вдається, бо тут занадто багато народу.  І тут на сцену виходить чоловік, вигляд у нього суворий, чітка і правильна постава, коротко підстрижене волосся, ще у нього був холодний погляд, можна сказати, що навіть безжальний:
- Добрий вечір шановні громадяни нашого міста, - почав "організатор" цього марафону, голос у нього був чіткий та суворий, - сьогодні ви будете бігти три кілометра, або одне коло навколо озера. Спочатку почнуть літні люди, потім діти від восьми до чотирнадцяти років, оскільки їм треба буде бігти менше, а вже потім і до інших черга дійде. Після того як ви пробіжите у вас буде пів години відпочинку, а потім будемо приступати до віджимань. Щоб розділити вас на групи, просимо підійти до столиків, там будуть роздавати номери, спочатку будуть бігти перших сто, а дальше остальні, думаю ви мене зрозуміли.
В мене почали тремтіти чашечки колін та пальці на руках, я боявся за всіх людей хто тут є. Повернув голову і побачив як одна дитина плакала і "мертвим" хватом тримала маму, тут мені стало майже всеодно на всіх людей, окрім дітей, мені було тривожно і шкода їх, вони ще не встигли пізнати цей світ, а він вже був до них несправедливим, хоча я і сам не сильно його впізнав... 
Всі були перелякані, більшість мовчало, хтось шепотівся а дехто починав щось говорити, але замовкав, ніби боячись наслідків, хоча деякі все ж спромоглись задати свої питання.
- Для чого і куди ви забирали людей, які вчора порушили закон? - кричала одна жіночка.
- Ми їх забрали, щоб пояснити про наслідки порушення, та показати їм як вони будуть жити, якщо не будуть дотримуватись закону, а місце куди ми їх забрали, на жаль, не можемо сказати, - промовив "Головний".
Люди почали ще більше і голосніше перешіптуватись, від чого атмосфера була дуже гнітучою.
Проте я помітив як він відповів, ця відповідь була механічна, без емоцій, не мов якийсь робот, а це означало що він завчив цей текст, щоб випадково не бовкнути нічого зайвого, а це вже могло означати, що він теж когось боїться, тобто він тут не головний, а просто звичайний пішак, як і інші люди цієї системи.
                                ***
Ми підійшли до столиків з номерами, мені попався сорок дев'ятий, а мамі сто двадцять третій, я підбіг до неї і зі всією своєю силою обняв її своїми холодними руками .
- Люблю тебе, - промовив я тихим тремтячим голосом.
Вона мене ще сильніше пригорнула до себе і відповіла із неабияким стривоженим голос:
- І я тебе.
Ми так простояли приблизно п'ять хвилин, її футболка була трохи мокра від моїх сліз, потім я її відпустив.
- Мам, я відійду ненадовго, - сказав я.
-Добре синку, тільки не далеко, бо скоро і тобі треба буде бігти.
                             ***
Я вийшов із натовпу, взяв до рук телефон, і знайшов у групі класу номер Ханни, та вирішив їй задзвонити. Прозвучав один гудок, потім другий, я почекав ще п'ять секунд і збив, вирішив, що напишу їй, якщо вона не чує звук дзвінка через гуркіт натовпу, який кричить підтримуючи дітей та літніх людей, але все ж не стримуюсь і дзвоню ще раз, проте намарно, вона не чує.
Обернувся до галасливого натовпу, по спині пробігли мурашки, бо зараз вже точно було видно, що людей стало набагато менше від учора.
Я стривожено підійшов до мами, важко дихаючи через всі ці переживання за себе, за маму і за свою подругу Ханну, яку ніде не міг знайти.
- Синку, ти весь тремтиш, тобі треба хоча би трохи заспокоїтись, бо тоді і ста метрів не пробіжиш через те, що ти зараз зірвешся, - зі страхом промовила мама.
- Знаю, проте не можу, я так переживаю за нас, - важко мовив я через пересохле горло, а потім тихо собі під ніс додав, - і за Ханну...
- Ханна? Ти собі знайшов дівчину? - із посмішкою на обличі запитала мама.
Я почервонів та зашарівся, і тихим голосом промовив:
- Вона не моя дівчина, а просто подруга, - відповів я
- Ясно, - коротко, але із тієюж посмішкою відповіла вона.
Мені стало трохи легше від цієї розмови, і від теплої маминої посмішки. І цієїж миті дістав з кішені телефон та сфоткав її.
- Що це ти робиш? - запитала вона із не розумінням.
- Фоткаю тебе, хочу, щоб в мене хотя би була твоя фотка на пам'ять, якщо хтось не до йде до фінішу... - промовив я важко і сумно зітхаючи.
- Сонце, все буде добре, ти пробіжиш, я пробіжу і твоя Ханна тоже, тому не треба так переживати, - постаралась заспокоїти мене мама.
- Не знаю, як я зможу жити якщо із тобою щось станеться, - із хриплим голосом сказав я.
                               ***
Відчуваю як до мого плеча хтось доторкнувся, знаю, що то не мама, бо її руки зараз обнімають мене, тому повертаю голову і дивуюсь побачивши Ханну:
- Ем-м... Привіт, - невпевнено промовила дівчина
Я відпустив маму.
-Привіт. - відповів із червоними очима від сліз. Мені було встидно від того, що дівчина бачила, як я плакав.
- а це... Твоя мама? - запитала Ханна
- Привіт, так, я мама цього хлопця. - із посмішкою і теплом відповіла замість мене мама.
Ханна замовчала, і здається трохи завстидалась, але всеж відповіла:
- Добрий вечір.
- Ой не знаю наскільки він добрий...- відказала мама.
Ханна почервоніла.
- Мам, ти не бачиш? Ти її бентежиш, - постарався підтримати я дівчину. Проте мама напевно зрозуміла це як нацяк, бо трохи затримала на мені погляд і легенько вміхнулась, а потім промовила:
- Добре дітки, тоді я пішла.
- Куда? - запитав я.
- Піду подивлюсь скільки людей ще біжать, - сказала мама, і пішла.
Я стояв, дивився на Ханну, вона тремтіла, але від чого саме, не розумів, проте причина не важлива, і я просто маю їй допомогти.
Я зняв із себе кофту і накинув на неї, вона подякувала. Потім я вирішив її обняти, але не хотів, щоб це було якось примусово, тому просто повільно підняв руки, я переживав, що вона це оцінить вже як не дружній жест, а щось більш інтимне, але натомість вона одним швидким рухом обхопила мене обома руками, і так прижалась, що мені здалось ніби я відчуваю стукіт її серця. Моє серце ледве не вискочило з грудей від такої неспожіваники. Вона швидко і важко дихала, а я її обняв ще сильніше, щоб заспокоїти.
- Ти боїшся? - запитав я, щоб перервати цю інтимну і соромну мить.
- Так, я переживаю, що не відіжмусь потрібну кількість разів і вони мене заберуть. - вона почала схлипувати, а потім відсторонився трохи, щоб подивитись на неї, її гарні очі були стікляними від сліз і страху за майбутнє, тому, щоб трохи її заспокоїти я сказав:
- Вони тебе не заберуть, ти впораєшся Ханно, я буду поруч і допоможу тобі, із цими слова я провів під її оком своїм пальцем, щоб витерти сльозинку і помітив, що у неї був номер десят, я з полегшенням видихнув, а вона швидко всміхнулась.
                                   ***
Мама повернулась до і сказала, що перша група людей вже майже добігає, тому нам час підходити до старту.  Йдучи до лінії на які було написано "Старт" я повернув голову, і побачив, як люди в чорному забирали деяких дітей, які напевно порушили правила або здались. У мене в середині усе зжалось. Діти кричали, кликали маму, і задихались від своїх сліз, я цз огидою дивився на реакцію чоловіка, яка тягнула ту дитину. Нічого, в нього на лиці не було жодної емоції, було таке враження, що то не людина, а робот, який забирає дітей,. До тої дитини підбігла мама, вона взяла сина за руку, а чоловік голосно сказав:
- Жінко! Не мішайте нам робити свою роботу, йдіть краще готуйтесь до бігу, бо тоді вже треба буде вас забрати. 
Жінка випадков відпустила житину і впала у ступор, тихо промовивши:
- Ви не люди...
Я почав йти повільніше, роздумуючи проте, що можуть забрати маму чи Ханну, тоді вже тою дитиною стану я, тільки буде одна різниця, її заберають, а у мене будуть забирати дорогих для мені людей.
                               ***
Ми підійшли до чорного і товстого надпису "Старт", а недалеко від нього був і надпис "Фініш". Мені знову перехопило подих, але цього разу було по іншому, більш легше, я повільно і глибоко дихав, чим зміг себе заспокоїти. 
Не звертаючи увагу, що ми зараз на озері і то вже пів дев'ята година вечора, і мало би стати ще більш холодно, але натомість тут було душно, через великий натовп який стовбичить біля старту.
- Мам, Хан, пообіцяйте мені, незважаючи ні на що, ви будете бігти, якби складно і страшно не було, якби не боліли ноги, ви пробіжете цей чортовий марафон, і ми разом поїдемо звідси. - серйозним голосом я це казав собі і своїй маленькій компаній.
Вони впали у ступор та із здивуванням дивились на мене, а я не втрачаючи нагоди сфоткав їх, цю смішно, але і водночас страшну мить.
- Я... я... - тільки і могла промовити Ханна, але все ж прийшла до тями і вимовила, - обіцяю.
- Я теж обіцяю, - промовила мама.
- Ти теж пообіцяй, - промовили дівчата в унісон.
Я видихнув і мої кутики губ потягнулись в усмішці,
- Обіцяю, - сказав я.
А тоді з динаміків на сцені пролунало:
- Перша група вже добігла свій марафон, щиро вітаємо їх, та запрошуємо до старту другу групу!
- Наче в нас був вибір не бігти, - промовив я сам до себе.
Я ще раз підійшов до мами і притягнув її в обійми, а потім і кивнув Ханні, щоб приєднювалась до нас.
- Мам, не переживай, ми пробіжемо цей марафон, - заспокоював я маму.
Дивно, але коли оголосили мою групу, весь страх і переживання зійшли на нівець, я зжав кулаки з'явилась рішучість, що ми це зробимо так чи інакше, я не дам Ханні програти, не тут, не зараз, і взагалі ніколи, а після того буду підтримувати маму, і так сильно буду кричати, що ще декілька днів не зможу говорити нормально.