Частина Перша. НЕ наше місто

//Якщо не знаєш де ти є "своїм", згадай про рідних і близьких.//

                    Розділ перший

         Новий день — новий закон

 Прокинувшись, я зняв телефон із зарядки й спустився на низ.
— Привіт, мамо, — сказав я.
— Привіт, синку. Ти вже бачив? — запитала вона.
— Ні.
— Тепер щодня буде оголошуватись новий закон, якого обов’язково потрібно дотримуватися.
— І як довго це триватиме? — здивовано запитав я.
— Не знаю. Але знаю, що закони змінюватимуться щодня, і ніхто не знає, в який бік.
— Зрозумів…
Із двору почувся голос гучномовця:
— Новий закон прийнято. Щиро радіємо, адже він допоможе нашому місту та країні стати кращими.
 Ми з мамою переглянулися і швидко зайшли в інтернет, щоб прочитати новини.
— Сьогодні кожен обов’язково має прочитати хоча б одну книжку, це не стосується тільки німих і сліпих, а також дітей до семи років, — почала мама.
— Це має бути фентезі або дитяча література. Книжку слід придбати в новій книгарні або в бібліотеці “Наша Утопія”, яка знаходиться на вулиці Боровдія, 22А, — додав я, ніби продовжуючи її думку.
— Це якась дурниця. Навіщо такий закон? Чому саме ці жанри і саме ця книгарня? — сказав я.
— Тут написано “Наша Утопія”… Можливо, вони хочуть, щоб люди більше читали і ставали розумнішими? Я, навпаки, рада, що з’явився такий закон, — відповіла мама.
— Ну… добре. Даси грошей? Я куплю книжку дорогою до школи.
— Добре. Тільки збирайся швидше, щоб не запізнитися. 

                                        ***
 Дорогою до школи я зайшов у книгарню. Там було багато людей, які постійно шепотілися і обговорювали новий закон, а на столі продавчиці була табличка на якій було написано "В нас є понад сорок різних книг".
 Я підійшов до полиці з написом “Фентезі”. Не знав, що вибрати, бо не дуже любив читати.
 Перша книжка була про вампірів. Я відклав її — не люблю такі зафоршені історії.
 Друга здалася цікавішою. До того ж вона була короткою, тож я мав би встигнути прочитати її за день.
 Я взяв її і став у чергу.
 У телефоні відкрив чат із друзями. Всі обговорювали новий закон.
— Привіт, — написав я.
— Привіт, — відповів Оїл.
Інші проігнорували.
Усі писали, що закон — це дурниця.
— А що буде, якщо його порушити? — запитала Люсі.
— Може, штраф або попередження, — відповіла Сума.
— А може і щось гірше, — додав я.
— Ой, заберуть тебе звідки не повернешся, — написав Оїл. — Я не збираюся нічого порушувати.
— Тебе взагалі не цікавить, що відбувається? — відповів я.
— Ні. Якщо держава сказала — значить так треба, — відрізав він.
 За час переписки черга дійшла до мене.
Продавчиня посміхнулася вимушено, ніби моя присутність вде зіпсувала їй життя.
— Добрий день, — сказав я.
— Добрий, — сухо відповіла вона.
 Я дав їй книжку. Вона просканувала її і повернула.
— Продиктуйте свій номер телефону, щоб я могла Вам начисляти бонуси за кожну нову книжку.
—Ні, дякую, але не треба. — відповів я рівним тоном.
—  Це обов'язково треба зробити, бо в нашій книгарні такі правила.
 Мене це трохи здивувало, але я всеж продиктував свій номер і пішов: 
— Дякую, гарного дня, — сказав я.
Вона нічого не відповіла. 

                                        ***
 Я прийшов до школи за п’ять хвилин до початку уроків. Привітався з Оїлом, але він не відповів. Можливо, образився?
 Мої думки перервала вчителька.
— Діти, як ви вже знаєте, з’явився новий закон. Тому я скасовую урок і дозволяю вам читати книжки, щоб усі встигли виконати вимогу.
Ханна підняла руку:
— А ви знаєте, що буде за порушення?
— Ні, на жаль. Але якщо дізнаюся — повідомлю, — нервово відповіла вона. — А тепер швидко діставайте книжки.
 Учні почали читати. Оїл читав наукову фантастику, інші — про вовкулак та інопланетян.
Ханна читала антиутопію. Я подумав, що треба було взяти щось подібне.
 Після уроку я пішов у буфет і почув розмову в учительській.
— І як вам нові правила? — запитав хтось.
— Поки що нормально, — відповіла вчителька літератури.
— А що буде за порушення? — спитав фізрук.
— Думаю, штраф, — сказала математичка.
— Я чула, що порушників будуть наказувати… — почав хтось ще.
 Моє серце прискорилося, і я притиснувся до дверей ще сильніше, але раптом почув кроки.
 Я обернувся і побачив, як наближається вчитель фізики.Я одразу відійшов і швидко пішов у їдальню.
— Ех-х, на жаль я не встиг почути, яке буде покарання...— сумно промовив я сам до себе. 

                                          ***
 Зайшов у їдальню і побачив, що там сидить Ханна, вона була новенькою, але у неї гарна фігура і довге чорне волосся, очі синього кольору, і чітка вимова, ще вона дуже розуміна. Я взяв булочку з компотом і підійшов до однокласниці.
— Тут вільно? — Запитав я в неї.
— Сідай, якраз хотіла з кимось обговорити всю цю ситуацію із новим законом. — промовила вона.
— Дякую, ну, що думаєш?
 Ханна починає говорити тихіше:
— Та дивно якось це все, знаю, що читати добре, але для чого купляти книги саме в їхній книгарні? Для чого кожного дня додавати новий закон? — нервово і трохи злосно запитала Ханна.
— Не знаю, але книгарня називається "Наша Утопія", може вони хочуть зробити " ідеальну" державу? — відповів я.
— Але для чого? Я думала, що в нас і так прекрасна країна, і непогане місто.
— Ну... Це ти так думаєш, а влада може думати по іншому, ще й ти сама сказала, що читати добре, може вони будуть кожного дня додавати якийсь закон для саморозвитку, щоб люди постійно ставали більш розумними?
— Може... Але для чого тоді обмежувати нас тільки фантастикою і дитячою літературою, не було би логічніше додоти ще "класику" або книжки про саморозвиток? — справедливо уточнила вона.
— Не знаю...
 Із кінцем розмови ми якраз доїли і швидко повернулись у клас, там так само зосереджено і не вимушено сидів Оїл, у нього риже кучеряве волосся, його не було можна назвати кремезним або накаченим, загалом він був худорлявим, який завжди шморгав носом на якому були окуляри. Я підійшов до нього і побачив, що він дальше читає свою книжку.
— Друже, ти образився на мене через ту переписку? — поцікавився я.
Не відриваючи очей від книжки Оїл відплвідає:
— Ні, а тепер відчепись, я читаю якщо ти не бачиш. — гнівно відрізав він.
Я був ошелешений такою відповідю, але відповів:
— Ну якщо я тобі заважаю, то краще я пересяду до Ханни.
 Із цими словами я подався зі свого місця до  парти своєї нової подруги.
— Я присяду? — запитав я.
— Сідай. А ви з Оїлом посварились чи шо?
Я кивнув, і щоб вона зайвий раз не питала, я показав їй переписку в чаті.
— А, зрозуміла, хоча ні, нічого не зрозуміла. — розгублено відповіла вона.
— От і я теж не розумію через, що він образився...
Після цієї розмови ми більше не спілкувались до кінця навчального дня.
— Ну папа тоді. — трохи соромлячись попрощався я.
—До завтра, ми ж знову разом сядемо? — поцікавилась вона.
— Можна. — коротко сказав я. 

                                          ***
 По дорозі додому я думав про цю ситуацію з Оїлом, засмученим тим, що наша дружба так закінчилась, але раптом мені в голові з'явився момент із Ханною, те як ми сиділи в буфеті, те як вона ділилась своїми переживаннями зі мною, хоча ми ніколи не були близькими, і взагалі майже не говорили.
Зараз, думаючи про все це, я не можу позбутися думок про неї і її тривожні слова.

                                ***
 Прийшов додому, перевдівся, і сів читати куплену книжку. За урок я встиг прочитати тільки п'ятдесят сторінок книжки, а то вже пройшло пів дня, повезло, що у ній всього лиш триста сторінок. Я не знаю, як держава буде перевіряти людей на прочитання книжок, але провалитись в перший день "Нового Закону" не хотілось.
 Так я просидів до вечора, а потім у двері дому хтось голосно постукав, і хтось крикнув:
— Швидко відкривайте двері, бо будемо вибивати. — голосно і сердито прозвучало із двору.
 Я побіг, із тремтячим голосом запитався хто там, чоловік відповів:
— Перевірка прочитаної книжки, швидко відкривай!
 Я із трепотом в руках потягнувся до замка, два щелчка і двері різко відкрились. Перед мною поставала висока постать лисого чоловіка, він був кремезним та одягненим у все чорне.
— Хоч би все було добре, хоть би це дійсно була перевірка. — тривожно я повторював сам собі в голові.
 Я напружено стояв у проході дверей, чоловік почав говорити:
— Як я вже сказав, я прийшов перевірити вас на "Новий Закон", сподіваюсь ви прочитали, бо якщо ні, то наслідки будуть... — чоловік різко замовк, ніби згадуючи, що йому не можна говорити про наслідки та покарання.
— То які наслідки? — стривожено запитав я.
— Малий, тобі яке діло? Якщо ти прочитав, тоді тобі нема про що переживати, а якщо не прочитав, то якраз дізнаєшся.
— А як ви будете перевіряти нас? — гукнула мама з коридору, яка щойно спустилась із ванної кімнати на другому поверсі, її каштанове волосся було ще мокрим, хоча сама вона була вдягнута в широкі довгі шорти сірого кольору і у фітболку на якій був малюнок якоїсь групи дев'яностих, голос у неї тремтів, хоча вона і старалась цього і не показувати.
— Я подивлюсь на книжки, які ви прочитали, і буду задавати по них питання.
— І ви ніби знаєте кожну книжку, яку купила людина у цій книгарні? — знову запитала мама.
— Ні, ви що! У нас в книгарні, коли ви купляли книжку, то залишали свій номер телефону, по ньому ми вийшли на вас і на вашу адресу проживання, тоді мені сказали, щоб я створив питання по ваших книжках, а список книжок, які мали бути в книгарні нам озвучили ще з тиждень тому і сказали, щоб ми вибрали по п'ять книг і прочитали їх. Тому в мене було достатньо часу, щоб придумати такі питання, щоб точно було можна визначити чи ви читали їх. — пояснив нам чолов'яга.
— Зрозуміли. — сказав я.
— А тепер пройдем до вітальні, перекажите мені свої книги, я позадаю свої питання, і якщо все буде добре, то відпущу вас. — мовив він
 Ми пройшли куди нам було сказано, і я почав переказувати книжку, трохи затинаючись від переживання. Чоловік уважно мене слухав, і коли я закінчив він почав задавати мені свої питання:
—Яка проблематика є в цій книжці? Чому головний герой зробив такий вибір? І що саме ви засвоїли для себе після прочитання своєї книги? — запитав здоровило.
 Я трохи зволікав, але все ж відповів, постарався відповідати в подробицях аргументуючи свою відповідь.
 Провіряючий кивнув і сказав,  що я вільний. Тепер настала черга мами, вони без жодних вагань розказала книжку у всіх подробицях, щоб пошвидше із цим закінчити, хоча і зайняло це в неї  десять хвилин, чоловік задав мамі такі самі питання, і вона з легкістю, хоча із трепотом у голосі відповіла. 
 Тоді "Головний" встав і пішов до виходу промовивши наостанок:
— Молодці, гарна робота, а тепер відпочивайте і готуйтесь до завтрашнього закону.
  Він розвернувся і пішов, а мама із полегшенням видихнула, промовивши до мене:
— Молодець синку, а тепер йди відпочивай.
— Добре мам, добраніч. — відповів я.