Р.10. Порятунок Клеопатри

Ох! Мої любі прихильники та прихильниці! Я знаю, що ви чекали продовження розповіді й те чекання вам важко давалося. Ну там спати не могли, сюжет обговорювали, сильно хвилювалися за мене і таке інше.

О, ні-ні! Не потрібно бути сором’язливими та казати, що то не так і ви зовсім не думали про мене! Кажіть так, як є! Бо мені до душі лишень правда!

«Та вони ж тобі правду й сказали! Ти їм ні на що не здався!»

Ну послухайте цього зануду! Та ти сам ото тільки но збрехав! Як так можна? Ти мелеш дурню, а червонію я!

От що крихітки я вам скажу…

Що ви кажете?

Не тільки крихітки?

Ну так! І величезні також. Ну, ви пойняли! Так от! Я собі мав купу роботи, бо світ потребує рятунку щосекунди. Ну дуже багато зла викорінив. Але то таке! Може увійти в іншу книгу! Так до чого я? Ага! Поки я викорінював зло, мій мудрагель тихенько сидів осторонь і не пікав навіть. А як тільки я в мемуарах увічнюю свою славу, то він тут як тут. Мусить влізти зі своїми недолугими висловами та припущеннями! Розумієте, яка підлість?

«З купи роботи була лише одна купа. Це купа рудої шерсті, що валялася на дивані, і тільки пожерти злазила!»

Цить кажу!

Не слухайте його! Він заздрить просто, ну й все таке! На чому я закінчив розповідь минулого разу?

Ага.

От перетягнули ми через отвір у ґратах на пів живу Кльопу. Миш, бідолаха, хапнув троха в легені диму, від обпалених шерстяних боків кицюні. То мені здалося на якусь мить, що ще один кахик і він виплюне ті легені на підлогу. Так вже він страшно кашляв! А сліз зі сіромахи вийшло стільки, що на ціле море спокійно вистачило б. Однак, скажу вам по секрету, плакав він не тільки від диму. Плакав над своєю гіркою участю. Трохи боявся. Всі там боялися. Кожен по своєму. Один лише я не боявся зовсім.

«Ну звісно!»

Мені не варто відволікатися на безглузду суперечку. І так часу багато згаяв. Вже давно відомо, що правда на моєму боці в усіх суперечках з цим самозакоханим телепнем.

Так от. Якби міг, я роздав би частину своєї мужности моїм колєґам по цеху. Але, на жаль, мені було таке не до снаги. Закомандував я, щоб Клеопатру Баюн вхопив за задні філейні частини, а Миш щоб підліз під її голову. Підняли рвучко Кльопине тіло й одразу ж Клеопатра, мов м’який мішок, вгнулася посередині. Там, де ніхто не тримав. Миш тихо пискнув, затряс лапцями й втонув у Кльопиній зеленій шерсті, як в сніговому заметі. Баюн гепнув кицюнею, тобто її філейними задніми частинами, об долівку та кинувся визволяти Миша. Я ж допомагав йому, тицяючи перстом туди, де востаннє бачив бідолаху.

Однак Баюн не міг допетрати моїх підказок і тому у мене з ним виникла жорстка суперечка. Він, бачте вважав, що я мав допомогти нести Клеопатру, бо з Миша толку в тім ділі мало. Миш десь з під зеленої кучугури доводив, що він сильний, і впорався б прекрасно, просто Кльопа дуже жирна. Баюн верещав на Миша, що як той вилізе, то обов’язково покаже йому, хто жирний.  Я ж усім доводив, що сильний духом, але не тілом.

Бо просто не хотів отримати вивих якоїсь кінцівки, чи випук (то моя бабця так грижу нарекла). Герой для світу повинен бути прекрасним!

− Ану перестали усі! Негайно!

Голос Провидиці змусив нас вмовкнути. Ми повернулись до бабуськи. Вона стояла біля самісіньких грат, опершись спиною на стіну. Важко дихала.

− Я зроблю кітку легшою!

− Вона не кітка! Вона чистокровна котородонка! Прошу не ображати честі… − Баюнові аж шерсть дибки піднялася. Миш, котрий нарешті самотужки вивільнився з під Кльопи, лежав на бочку і лиш оченятами завертав. Сил говорити  у нього вже не було.

Я теж завернув очі, бо Баюн мене конкретно вивів з рівноваги своїм зауваженням. Яка зараз різниця як Кльопу обізвати? Чи кітка, чи котородонка, вона від того живішою не стане аж ніяк. А дорогоцінний час ми гаємо.

− Пробач чорношерстий. Звичайно, що котородонка, − провидиця стенула ніяково плечима, заплющила очі, звела руку вгору та щось забурмотіла.

Я ще встиг подумати, що ну дуже мудра бабуська, що не встряла у суперечку.

Чомусь досі я вважав, що розмова Баюна і старої Провидиці триватиме довше. Тих бабусьок тільки зачепи.

Чого я так кажу?

Бувши людиною, мав гіркий досвід, котрий полягав у тому, що я засперечався з бабуською біля під’їзду будинку, в  якому проживав на той час. Ну таке собі, скажу я вам!

Звичайно, що я не був винен. От як ви вважаєте? Квіти ж на клумбі, біля під’їзду, ростуть, щоб їх зривати для прекрасних дам? Чи для того, щоб засохнути і зігнити? Так отож-бо! Ви думаєте точнісінько так само як я. Навіть можете не озвучувати свої думки.

Я тоді якраз підбивав клинці до Людочки, а ті гортензії біля мого під’їзду самі просилися, щоб я їх подарував своїй Дульсінеї (1). Та коли я це почав доводити бабусьці, котра сиділа на лавці біля під’їзду, вона довго зі мною не церемонилася, не навела жодних аргументів на свою користь, а одразу взялася до рукоприкладства. Після того випадку я завжди обходив бабусьок з ціпком у руках, стороною. Ціпок – то страшна річ.

Тут можу трохи філософії додати. Вона прийшла мені в голову саме зараз. Скільки людей, стільки й думок.  І хз чия думка правильніша. Тому, можливо(але не точняк), що бабуська мала рацію, коли кричала, що не я квіти садив і не мені їх зривати.