Р.9.Давайте звідси...

Провидиця тримала  Клеопатру в руках, говорила якісь магічні слова та все безрезультатно. Кицюня ніяк не хотіла прокидатися. Ми не розуміли, що з нею. Чи це зелена отрута на неї так подіяла, чи Зло щось іншого їй виробило. Та вона не ворушилася.

− Провидице, послухай їй серце, воно б’ється? − Баюн метався вздовж ґрат. Я таким неспокійним ще жоднісінького разу його не бачив. Бідолаха. Він теж мучився від кохання. Як от я. Але нє. Я мучився гірше й мені було важче. Чого? Та Баюн з Кльопою односельці, один вид, а я з Наталочкою − два різні світи, що ніяк не можуть зіткнутися. А якщо й зіткнуться, то станеться вибух.

− Ні, чорношерстий, серце не б’ється, пробач. Вона мертва.

Останні два слова я сприйняв за жарт. Та що ж таке діється! Як? Як вона могла померти, моя бойова подруга? Така смілива, з нею не страшно ніколи. Та що ж це таке.  Я впав на долівку, ридання здушило мені горло. Баюн хапав пащею повітря та, скоріш за все, йому його ніяк не вистачало.

− Ні, стривайте, не голосіть! Та тихо, кажу! – гримнула на нас Провидиця.  Бідолаха! Це гримання їй важко далося, бо  одразу ж впала на коліна. Геть чисто охляла. Та ми її нарешті почули. Замовкли, витерли очі, в яких зажевріла надія.

− Мені здається…Здається…Що вона жива… Серце таки б’ється, хоч і дуже слабенько, − Провидиця сказала це  й повалилася додолу. Ми з Баюном очі вирячили.

«Певно вона померла?» − ні з того ні з сього видав мій мудрагель. Мовчав досі, зараза, а тут вирішив констатувати факт смерті. Дуже вчасно. Нічого й не скажеш.

− Баюне, вона що, померла? – я, сам того не помічаючи, повторив слова мудрагелика.

− Не знаю, але дуже сподіваюся, що ні, − Баюн вже знову став колишнім собою. Впевнений та розважливий. Наче й не ридав, як мала дитина тільки що. От що значить кохання, яке не вмерло. Сила!

Ми сіли й стали чекати. Потроху загальна картина в моїй уяві ставала чіткішою. Особисто для мене. Я собі виснував, що єдині, про чию долю ми ще не знали, це Миш і Наталочка. Я знову згадував те злощасне чаювання. Миш тоді вже добре впився тою отрутою, бо для такого невеличкого тільця, скільки її потрібно? Може він і справді вмер, то Зло навіть не заморочувалося з його присутністю поряд себе. А от Наталочка. Для чого вона Злу? Чому воно не зачинило її так само, як нас усіх у темниці?

Баюн взявся ходити в глиб коридору й назад. Коли він вкотре занурився у темряву, звідти писнуло:

− Обережно! Так і роздавити мене можна!

Я не йняв віри своїм очам та вухам. Миш! Власною персоною. Живий живісінький. Ну до чого ж везуче створіння! У воді не тоне, у вогні не горить. Правда він ні там, ні там не був, але це я ж образно. Мав на увазі, що хлопака – щасливчик.

Після радісних обіймів, підкидання Миша десь у той простір, де мала бути стеля, ми почали розпитувати, звідкіля він узявся.

Миш поважно всівся та взявся розповідати. Він прокинувся у тій самій смердючій ямі, що й ми, але набагато скоріше за нас.

«Бо я ж скоріше за вас випив тої гидоти, тому так і вийшло!» − сіромаха поважно покивав, дивуючись, як же його могли так обвести кругом пальця. Він поки спілкувався з тією удаваною Провидицею, ну зовсім  нічого дивного  не помітив. Зовсім нічогосінько. Тут треба звичайно було зробити знижку на те, що Миш в очі Провидиці то ніколи не бачив.

− Не хотів вам говорити, але у мене закралася підозра, що наш король Маукс – боягуз! Коли постало питання, хто відправиться на Землю шукати наступницю Провидиці, то ніхто не сумнівався у тому, що це буде він. Однак коли Король відвідав провидицю, то повідомив, що у видінні вона бачила мене − мудрого й сміливого Миша.Тому він ніяк не міг покинути свій світ. Тепер от думаю, що він збрехав. І спитати нема кого, бо бачу, що справжня Провидиця, того…

Що воно б мало означати, те його "того", я не особливо вдавався. Але коли Миш кивнув у бік провидиці, мене осяяло.

− А ти міг би пройти поміж ґратами, не торкаючись їх, га?

− Не знаю, отвір доста великий, може й міг би, − Миш  вдумливо глянув на ґрати. Хотів торкнутися лапкою заліза, та ми з Баюном наввипередки накричали на нього, щоб не робив цього. Вже потім, трохи спокійніше пояснили, що й до чого, а Баюн ще й продемонстрував усі небезпеки, на які Миш наткнувся б.

− Якщо ти пролізеш, то можеш подивитися, чи Провидиця жива ще там. І Клеопатра також, − я вголос озвучив те, що й так усі зрозуміли.

− Добре!

От чим мені сіромаха найдужче подобався, так це тим, що він ніколи не зволікав. І зараз, одразу ж по моїх словах, взявся до справи. Підійшов до ґрат, обрав отвір, що, на його думку був найбільшим,  і почав задом у нього сунутися.

Чого задом, я не зрозумів, то спитав у нього. Миш мені детально розтлумачив, що це у нього така стратегія. Якщо якась небезпека, то його голова залишиться цілою і неушкодженою, він ще зможе нам щось порадити, тому й пхає зад першим. Користі від нього – ніякої!

Я вислухав і подивувався, яка ж мудра у нього стратегія. Правда своєї дупи мені б було шкода. Я зовсім не вважав, що вона – безтолкова річ у тілі. На ній так приємно сидіти. Та з Мишом не сперечався. Кожен має діяти так, як йому до вподоби.

То певно з Мишкурія вийшла фраза "Шукати пригоди на свою дупу!» Чули таку? Нє. Хм! Може для діточок і естетів у тій фразі фігурує п’ята точка? Таке чули? Ну от бачите. Це одне і теж висловлювання. Синоніми там застосовані.