Р.8. Ви хто?

Не буду крутити надарма шарманку, тягнути себе за хвоста і таке інше. Потім поп’ю, поїм та відпочину. Для чого такі жертви? Ну, щоб ви не замучилися, чекаючи на продовження цієї історії. Тільки водички хлепну, а то щось у горлі пересохло від хвилювання. Хм! Таки вода, то не молоко. Ну але най вже.

На чому я там зупинився? Підходили ми до цієї плями у темряві дуже обережно. Та наш план про непомітне підкрадання мало не репнув по швах. Бо я примудрився кілька разів наступити Баюнові на хвоста. Він, бідолаха мовчав, як води в писок набрав. Хіба намагався мене стусонути, куди попадеться, кожного разу моєї неуважности до його кінцівки. Але тут темрява записалася у мої подружки і я нікотрого з тих разів не постраждав.

Нарешті ми з Баюном наблизилися до тієї плями у темряві настільки близько, щоб добре її роздивитися. Мушу вас розчарувати так само, як розчарувався сам. Бо коридор не закінчувався отвором у світ Божий. Коридор взагалі не закінчувався, він лиш був перегороджений залізними, товстенними ґратами, за якими розміщувалося щось схоже на кімнату. Саме та кімната і була плямою у темряві. Що її освітлювало, ми з Баюном допетрати не могли.

Обережно підійшли до залізяччя. Я вже було хотів помацати, чи настільки міцні ті ґрати, як виглядали. Та Баюн підскочив, відсунув мене убік, і торкнувся заліза хвостом. Легенько так. У місці дотику посипалися іскри, запахло смаленою шерстю. То триндець.

Баюн вже вкотре (Чи ще не було й разу? От же ж пам’ять! Підводить часом) врятував мені життя.

Ми з ним, не торкаючись ґрат, вдивлялися у кімнату, та нічого не бачили. Квадратне приміщення за гратами висвітлювалося таким чином, що кути його залишалися в непроглядній темряві. І саме один з таких кутів мене страшно зацікавив.

− Там щось ворушиться. Зліва, бачиш? − шепнув я Баюнові. Він придивився, наче погодився зі мною.

− Ей, хто там? Не ховайтеся?

Баюн не інакше, як здурів.

− Що ти робиш? Нас вб’ють зараз. Через тебе вб’ють, − це все, що я міг у той час зробити -нашипіти злісно на Баюна. Моє життєве кредо: “Тікати!” , тут дало конкретний збій. Бо невідомо ,чи я буду від небезпеки бігти, чи до неї. Прийшлося витягнути з кишені сміливість, стати поруч з Баюном і верескнути:

− Вилазь, хто б ти не був. Негайно!

Шмат темряви відділився від кута та вийшов неквапно на середину кімнати. То була невисока постать, закутана в чорне лахміття, що колись, певно було плащем. постать з під обстрипаного каптура глипнула на нас і скрипучим, старечим голосом мовила:

− Ви хто? Як потрапили сюди?

Я вже збирався їй відповісти по єврейському. То знаєте як? Питанням на питання. Та Баюн мене випередив. Ну вискочка, що скажеш. Ні тобі уваги, ні поваги.

Він дивно якось хмикнув і видав:

− Провидице, в які ігри ти знову граєш? Що задумала?

Га? Це та навіжена бабуська?

Я спочатку не повірив, підкрутив до максимуму нічне бачення, тоді зиркнув на Баюна. Його суворий вигляд позбавив мене сумнівів у тому, що він не жартував. Потім, щоб остаточно впевнитись, глипнув на постать, яка якраз відкинула з голови каптура. Це ж треба!

Перед нами за ґратами й справді стояла та сама бабуська, котра напоїла нас отрутою. Тільки от не була такою прилизаною. Сиве волосся витріпалося з бублика,  оточило старечу голову ореолом пасем різної довжини. На зморшкуватому обличчі подряпина від ока аж до підборіддя. Рана не кровоточила, але явно потрібна санобробка там, чи що то роблять, щоб інфекцію не занести. Та й одіж на старій жінці − сивенький светрик та спідниця −  заляпані брудом. Вірніше, ті їх частини, що проглядалися з-під обдертого плаща. Ну, скажу я вам, хтось добряче бабуську відгамселив, це точно. Мені її стало трохи шкода. Бо з такою неповагою до старості може ставитися тільки нелюд. Навіть якщо та старість, страх яка вреднюча, я собі б такого не дозволив. О світи - ви усі не без гріха!

− Ви мене знаєте? – бабуська підійшла, шкутильгаючи, майже впритул до ґрат і пильно глипнула на Баюна, − О, я теж тебе впізнаю, чорношерстий. Колись я провела тебе, та схожих з тобою тілом, шляхом Землі.

Провидиця сіла просто на землю й захиталася маятником.

− Пізно ви прийшли. Дуже пізно, Зло вже всюди. Воно всюди, розумієте?

− Ти ж сама його й впустила. А нас усіх отруїти хотіла! – що-що, а перемовини вести, чи світську бесіду, то для мене раз плюнути.

Та Провидиця похитала головою, заперечуючи мені. Заявила, після того, як Баюн з шипінням заткнув мені рота, що я дуже помиляюся. І далі розповіла таке.

«Мої дні танули дуже швидко. Найбільше я боялася, що місце у Міжсвітті, коли час мій сплине, залишиться пустим. Усі, кого я благала про допомогу в пошуках Наступниці, усі вони мовчали. З останніх сил захищала я шляхи до світів від Зла. Та у день, коли відчула, що Наступницю, як і було в моєму видінні, знайшов рудий напівлюдина- напівкотородонець,  у Міжсвіття проникло Зло. Залізло злодієм у мій будинок, принишкло та чекало слушної нагоди щоб захопити мене без бою.

Така нагода трапилася одного дня в обідню пору. Я прилягла, бо відчула, що сили мене майже покинули. Стук у двері сповістив про гостя. Я бачила в шклі мудрого правителя Капця, та відчинити не встигла. Зло накинуло на мене пута, я боролася, однак  намарно. Сили покинули мене, Зло ж накопичувало їх десятками тисячоліть. Воно було могутніше за мене. Тому зараз я тут, у підземеллі, яке призначене для ворогів усіх світів, що я оберігаю. Іне можу нічого вдіяти. Моїх сил нема. З дня у день все гірше, скоро мене не стане.