Р. 7. В темниці

О ні! Не хвилюйтеся так за мене. Ну, якщо ви так взяли собі до серця, то попийте заспокійливого. ЩО? У ВАС ВАЛЕР’ЯНКА?  К-А-Й-Ф! Та чого то ви так дивуєтеся? Вас хіба від неї не плющить? Це лікарський засіб? Знаю, знаю. З ліками треба обережно. Я тільки краплинку. Оу! Як мені спокійно! Оу!

Ну, але вже вистачить поки. Капнете мені ще потім тої валер’янки. Тільки тоді, коли хвилюватимуся? Та я ж постійно схвильований. Мене взагалі у валер'янці купати треба.

Тепер продовжу. Ви б уже мали здогадатися, що якщо я розповідаю цю історію, то зі мною все гаразд. Хоч ви мене і не бачите, та принаймні, знаєте, що я розмовляю, їм і таке інше.

 Коли я розплющив очі, то теж спочатку подумав, що вже на шляху до Раю. А прийшов я до тями від того, що мені  холод пробрався до кісток. Та ще й на голову, з чітким інтервалом  у часі, падали краплини води зі стелі. 

Спочатку я лежав із заплющеними оченятами. Не ворушився, лиш злегка вдихав повітря. Можу сказати, навіть, що не повітря, а сморід, у якому точно не було ніколи озону та кисню. Робив це для того, щоб зрозуміти, чи можу я дихати, чи живий, чи все ж таки відпустив свою душеньку в небо (То часом не білий вірш? Нє? Ну але теж кльово. Може то тії, як їх? Ааа! Рубаї (1). О! Точно! Омар Хаям(2) би плакав від щастя, якби почитав їх. Учень, тобто я, перевершив учителя.

"Васю, ти зараз таке сказонув, що тільки анекдоти складати.Та які то рубаї! Хаям би точно плакав, але кривавими слізьми і від горя."

От я чесно вам скажу, ви ж вже чули, що я у своїй розповіді змирився з тим мудрагелем. Ну то от просто зараз я це перемир'я анульовую. Так що розумнику фініта ля комедія. У мене чітка вимова англійських слів? Як то не англійська? Ой, ще ви мені не заздріть. Я англійською прекрасно розмовляю, то ви просто її не розумієте.

Що то я вже встиг розповісти? Ага, згадав. Коли я нарешті зрозумів, що нібито мої тіло та душа при купці, то припідняв повіки. Все що мені вдалося побачити, коли я нарешті добренько так розкрив оченята і зміг глянути ними у непроглядну темінь, це всього лиш стіни з чогось такого, ну дуже схожого на звичайну землицю. Але ні тобі шпарини, через яку хоча б пів промінчика сонячного бликнуло та потішило мене, ані якихось дверей у стінах. Я почав підозрювати, що кинули мене у вигрібну яму. Бо смерділо так, аж мені очі засльозилися.

Зробив над собою зусилля і звівся на лапи. То було неймовірно важко. Бік болів, і кололо у ребрах. Мусив закашлятися, від чого під ребрами аж запекло. Та божевільна провидиця певно мене непритомного добряче відгамселила, а може й убити хотіла. Від такої думки мороз пройшовся по шкірі. Я мусив всістися на дупу, щоб зібратися докупи.

В кутку наче щось завовтузилося. Я отетерів. Подумав собі, що можливо ця яма кишить зміями чи тиграми, коротше, кимось, хто зараз мене зжере і не вдавиться.

Так-так. В такі незрозумілі миті тільки й про погане думається. Філософія звідси наступна. Якщо щось сталося, а вам про це не до кінця відомо, не вигадуйте казна-чого. А якщо вигадуйте, то тільки хороше. А то можна безпідставно себе довести до істерики.

Я он спочатку теж довів себе до істерики. Очі з переляку завернулися мені під стелю (чи була у тім землянім мішку стеля, не знаю). Лапці та тіло затрусилися. Я потягнув носом повітря так моцно, що аж засвистіло. Перелякався того звуку й сидів отак, з повними легенями, виряченими очима та міцно стуленим писком.

А потім, коли вже терпіти не мав сили, до мене прийшла пора просвітлення.  В голові забамкали фанфари: "Я супергерой, я – сильний, я – витривалий, я – розумний…"

Самонавіювання – крута річ. Одразу почув себе краще, видихнув і гаркнув:

– Хто б то не був, озвися! Негайно, бо роздеру на шмаття, – для більшого ефекту я ще й загарчав.

– Василію, не кричи так! То я. Кхе! Кхе!

«То ж Баюн!»

– Баюне, де ти? З тобою все добре?  − я посунув танком на голос. Дивно, але  не міг нічого розгледіти навіть з нічним баченням. Точно така ж темінь, як і на тих східцях, що вели в будинок.

Довго до Баюна я не біг. Перечепився через щось на долівці і гепнувся так, аж щелепи кланцнули та пузо кавкнуло жалібно.

– Та куди ти летиш! Заглашений! – голос Баюна вчувся зовсім поряд. Ось  що стало перепоною на моєму шляху. Сам Баюн, що лежав на підлозі.

Я втихомирив щелепу, що ще трусилася після невдалого мого падіння, підліз до нього ближче, стиснув в обіймах:

– Баюнчику! Я такий радий, що ти тут!

– А я який радий, обреготатися просто. Немає більшого щастя, ніж осісти в смердючій дірі. Та не тисни мене так, якщо не хочеш кістки мені переламати, − Баюн  відштовхнув мене, стріпнувся  та всівся зручніше.

– Що сталося? Чому ми тут опинилися? Геть чисто нічого не пам’ятаю. А в голові гуде ще гучніше, ніж у  вулику з бджолами.

Мені вдалося дуже змістовно та коротко розповісти всю історію, стовідсотковим очевидцем якої став незадовго до того, як опинився у цій клоаці. 

Ну звісно не обійшлося без опису сцен моєї боротьби з Провидицею. Як їх і не було? Ну ви що? А коли я крикнув, що досить, то хіба не боротьба? Слухайте далі уважно. Пропустили щось вони, еге ж.

Не бачив, як Баюн реагує на розповідь, лиш чув сопіння, що іноді  посилювалось, іноді  слабшало.