Р.6. Землетрус у Міжсвітті та трохи іншого зла

Щось я собі нагадав про чай. Ви чаю не хочете? О, як добре! То ще мені зробіть. З молоком. Що кажете? Не гостинний? Та я вас прошу! З чого ви таке взяли? Я он недавно цілий трактат з гостинності виклав. А ви мені таке говорите!

Мені, до речі, дев’яносто дев’ять відсотків молока та один відсоток чаю. Дивіться, не переплутайте. Там молока вистачить якраз для мене. Ну а ви ж наче простий чай хотіли?

Так, дякую. На чому я там зупинився.

На тому, що дім – кулю трухануло так, що ми усі попадали на підлогу. Вкотре я не порадів з того, що потрапив у Міжсвіття. От наче все так легко вдається: і провидицю знайшли, і її наступницю теж, і Миш живий здоровий! Ідилія! Так треба ж було, щоб хтось нас трусонув.

Кімната нарешті перестала гойдатися, я повільно та обережно, очікуючи нової хвилі струсу, звівся на лапи. Наталя зробила це швидше за мене і озиралася довкола у пошуку інших. Миша я знову ніде не бачив. Можливо його труснуло десь аж у кут кімнати. Баюн лежав ще на підлозі, бо якось примудрився впасти під Клеопатру. Тепер покірно чекав, поки Клеопатра, відчортихавшись на чому світ стоїть, нарешті з нього злізе. Їй то дуже важко вдавалося і я скажу вам чому. Бо Баюн такий вгодований, що шкіра на ньому й без землетрусу трясеться. Кльопа ніяк не могла знайти стабільну точку опори.

Васю, ти геній! Дуже мудро висловився про опору. Молодець!

Клеопатра  ковзалася,  тицялася мордою Баюну в грудну клітку. Схоже, що йому це навіть було до вподоби. Я вже й чорно-білих кошенят науявляв. Але Наталя пошкодувала Клеопатру та допомогла їй нарешті звестися на лапи.

Я озирнувся, щоб глянути на Провидицю. Її здається, поштовх зовсім не здивував і не злякав. Стояла собі біля столу, опираючись рукою на його край та усміхалася. Щось мені в її усмішці здалося дивним. Ні-ні, я не про ікла. На той момент я вже не звертав на них уваги.

– Що то таке було? – Баюн нарешті теж підвівся, роззирнувся.

– О, не хвилюйтеся! Все гаразд! - Провидця усміхнулася, мабуть, своєю наймилішою усмішкою, та мені чомусь від неї шерсть дибки звелася, − Це мій будинок так захищається від будь-яких проявів вторгнення у Міжсвіття.

«Василію, що там у вас сталося? Я ледь втримав зв’язок з вами!»

«Що-що! Землетрус стався. Трухануло так, що я мало вчорашнє їдло не виблював. Але зараз все нормально. Ти в курсі, що ми Провидицю…» - я перервав потік думки, бо мені на плече лягла кістлява рука та придавила моє мускулисте тільце майже до підлоги. Провидиця нагнулася й пильно зазираючи мені просто в очі, запитала:

– А що ти будеш до чаю, милий гостю?

Як можна питати так доброзичливо, що мені тіло вкрилося кригою? Треба й собі потренуватися. Дуже вже вражає. Я в той момент ні чаю вже не хотів, ні до чаю. Вимучив з себе подобу усмішки й бовкнув:

– Та …теє…Мені би молока!

– Ха-ха! Для любих гостей у мене все є! Миш! М-и-и-иш! Де ти, чудовий гостю?

Провидиця співучим голосом кликала  Миша, кружляючи по кімнаті, заглядаючи в кожну шпаринку. Я  ніяк не міг відвести від неї погляду. В душі росло побоювання, що якщо Наталочка стане такою дивною, то це триндець буде.

Тоді глипнув на всіх решту. Спостеріг, що Баюн теж не міг до тями прийти від споглядання Провидиці. Наталя й собі шукала Миша. Одразу видно, що вони з Провидицею споріднені душі.  А Кльопа? Клеопатра сиділа біля мене на підлозі і шось там перебирала у лапах. Глипнув уважніше. Кольки мені в печінку! Вона своїм хвостом гралася. Ну й дурне.

– Ей! Пс! Кльопо! – шикнув до неї.

Кицюня почула, підвела голову та глянула на мене так, мов би я пусте місце. Іншого разу я б точно їй зауважив, що таке зневажливе ставлення до супергероя, рятівника світу, неприпустиме. Та зараз мені кортіло взнати дещо інше.

– Ти казала, що колись бачила Провидицю. Вона зараз така сама, як і тоді? Ну, я маю на увазі, що вона дивна зараз. Наче й добра, а наче й … − Я вмовк, бо зауважив, що Провидиця перестала шукати Миша в протилежному куті кімнати та пильно дивилася на мене. Мені навіть здалося, що вона підслуховувала нашу з Кльопою розмову. Хоча, що вже там нагнітати... Я прекрасно розумів, що то й справді здалося. Вона була далеко від нас і як би не намагалася, все одно не почула б нашої розмови.

– Ну що ж! Тут я ще зауважу, що тоді зовсім забув, у якому світі я перебував. У кожного був дар. Навіть у мене, того що від початку народжений земною людиною.

Кльопа глянула на мене так, мовби на моєму мудрому чолі оленячі роги виросли.

– Ти що! Вона зараз ще краща, аніж колись. Тоді вона майже не ходила, а зараз глянь!

Я знову зиркнув на Провидицю. Вона вже не звертала на мене уваги. Далі займалася пошуками сіромахи.

– Ну так, не схоже, щоб їй пора було оскелетитися, − це я вже буркнув собі під ніс. Думки вголос, так сказати. Та Кльопа мене й так не слухала. Знову взялася за свій хвіст одною лапою.

Я не розумів, для чого був увесь той ґвалт навколо смерті Провидиці, коли вона такий живчик. Ну розумію, що зовнішність у неї давня, але ж рухи! Рухи істоти, сповненої сил. Така енергія, що аж пре через край. Поки я собі займався самоаналізом подій, Провидиця спинилася посеред кімнати, насупилася і гаркнула так, що мені здалося, ніби скляна куля репнула.