Р.5. Миш і знайомство

Я з колєґами по цеху спускався все нижче й нижче під землю. Не знаю як їм, а мені здавалося, що сходи не закінчаться ніколи. Вони то звивалися спіраллю, то просто прямою лінією падали у темінь й не було їм ні кінця ні краю. Лапи мені боліли так, наче я три дні йшов пішки. Не знаю, що там з Баюном і Кльопою, бо ніхто з них й звуку не видав, але впевнений, що вони почувалися так само змучено, як і я. Не може ж такого бути, щоб хтось був моцніший за супергероя.

«Васю! З тебе супергерой, як з мене балерина!»

Я пішов в контратаку на розумаку. (Ви помітили? Знову вірш! Ще й який змістовний! Васю, ти геній!)

Так от, я вирішив не обурюватися, а трохи подражнити мудрагеля. Тому й ляпнув:

«Тобі б у рожевій пачці нічого так було!»

«Та пішов ти…»

Ви розумієте? На мій невинний жарт то тріпло образилося! Цаца!

Задоволений своїми здібностями переконувати у розмові супротивника затихнути навіки, я ще більше запишався й, гордо відстовбурчивши хвоста (Хвіст може бути підтвердженням того факту, що ви горді з себе. То так, якщо хто, як я вже казав, раптом надумається завести хвоста), натхненно спускався вниз, слідом за Наталею. Мені наче й не боліло нічого вже. От що значить, вдало побесідувати.

Розповім трохи про дизайн тих дивних східців. Сходи невагомо висіли  у темряві. Складалося враження, що вони на темряві й тримаються, бо вона була густішою за кисіль. Як же ми спускалися у такій непроглядній темноті? Та дуже просто. Кожна наступна сходинка давала про себе знати блакитним світлом. Сходинка, на яку я мав честь наступити, світилася фіолетовим, а сходинка, яку я тільки но полишив - червоним. Спочатку я собі подумав, що збоку воно, мабуть, виглядало дуже гармонійно, те різнокольорове блимання. Я собі порівняв його з гірляндою ліхтариків на новорічній ялинці. Одразу й фінансові питання порушив.

Типу, скільки ж то бабла потрібно, щоб створити такий ексклюзивний дизайн?  Виснував, що Провидиця заробляє, як усі олігархи світу разом узяті. Ну я розумію, що то ризики, загроза життю, відповідальність перед світами, але грошенята, точніше, та їх кількість, яку я собі науявляв, дуже вже виглядали спокусливо.

Може, коли ми врятуємо світ, то Наталочка мене вкотерить? Людей усиновляють, вдочеряють, а котів, відповідно, вкортеряють. Зробіть примітку: занести до мого власного словника. Зробили? Дякую. Тепер продовжимо.

Оу! Я забув, що ще міг знову стати людиною. Ну то вже орієнтуватимусь по ситуації.

Так от. Коли я вже зневірився у тому, що сходи коли-небудь закінчаться, вони взяли й закінчилися. Спочатку, Наталя, тоді я з Баюном і Кльопою ступили на поверхню, що від дотику наших кінцівок просто злегка посіріла. Новий колір мене дуже потішив. Оченята на ньому спочили, а то після сходинок з їхнім дискосвітлом, рябіло в очах так, аж голова розболілася. Я пойняв, що той дизайн - таке во собі.

Роззираючись довкола себе, я примітив перед собою таку ж сіру, як і підлога, блискучу стіну, а в ній − двері.

Наталя їх не бачила. Водила руками перед собою, бо для неї було темнувато. От що значить − куряча сліпота. Добре, що котів від неї Бог милував. Нічне бачення у нас на висоті. І якщо на сходинках я не помічав у темряві нічого, бо скоріш за все у ній нічого й не було, то тут мої вдало налаштовані оченята одразу зорієнтувалися. Баюн з Кльопою теж помітили двері.

− Наталю, вхід справа від тебе, − муркнув я. Встиг скоріше за інших. Нарешті!

Моя красуня намацала рукою дверну ручку і крутнула її.

− Дякую, − шепнула мені у відповідь та прочинила трохи двері. Різке світло вдарило в очі, я не встиг навіть запишатися собою, бо терміново потрібно було рятуватися від яскравих променів.

− Ну і навіщо такі хитромудрі вибади(1) з тим світлом, − буркнув, коли нарешті мої очі призвичаїлись. Якщо стара Провидиця частенько виходила до будинку і входила до нього через цей хід, то вона вже певно осліпла давно. Це просто знущання якесь.

− Васю, не бурчи. Ми в цьому будинку – непрохані гості. Можливо тому нас так і зустрічають.

− Це ми тут не прохані, а ти ж наче бажаний гість, − якісь незрозумілі підозри мучили мене.

− Ну може я помилилася і будинок насправді ось таким чином радіє нам! − Наталя нарешті повністю прочинила двері і перед нашими очима постала звичайна кімната. Правда з прозорими стінами. Неквапно ми всі перебралися в нове для нас приміщення. Чесно кажучи, я дуже цьому зрадів, бо у тому незрозумілому мені коридорі було якось моторошно. Останньою зайшла Кльопа й зачинила за собою двері.

Ми роззиралися довкола, в надії помітити щось незвичне, щось таке, що одразу дало б нам змогу зрозуміти, що ж сталося зі старою Провидицею. Але в кімнаті нічого незвичного не було. Саме приміщення невеличке, у формі трикутника, одна сторона якого була опуклою частиною кулі і тягнулася аж до стелі, а дві інші − звичайними стінами, що утворювали прямий кут, та з’єднувалися у купол разом з третьою стіною. Геометрія не мій коник у школі була, однак навіть я зрозумів, що кімната являла собою четверту частину будинку–кулі. Мене подивувало інше. Сходами ми весь час спускалися вниз, а опинилися у верхній частині будинку. Як таке могло бути, я ніяк не міг второпати.

Кльопа пройшлася по кімнаті, заглядаючи у кожен кутик. Спочатку її зацікавили стелажі з книгами. Довгенько їх роздивлялася, тоді підійшла до столу на якому стосиками лежали аркуші, списані синіми чорнилами. Ніхто з нас не зауважив, що крісло біля столу повернуте до нього спинкою. Лиш коли ми усі за Кльопою підійшли ближче до столу, щоб передивитися записи Провидиці з-за спинки крісла почувся голос.