Р.4.Наталія. Народжена дванадцятою!

Ну от що я вам скажу. Іноді не потрібно опиратися. Дуже рідко, але бувають випадки, коли пливти проти течії не варто.

Усі прислухалися до скрипучого голосу Капця та пішли за Наталею. А мені й прислухатися не потрібно було, я довіряв на всі сто своїй Наталочці. Рудоволоса красуня рухалася так граційно, що я сльозу пускав, милуючись її витонченими рухами. Хоча, може сльози з’являлися в моїх очах через те, що в душі заліг важкий камінь втрати. 

Я чесно вам зізнаюсь - дуже хвилювався за Миша. Мені здавалося, наче всі  сприйняли його зникнення, як щось, не варте уваги, а я ніяк не міг огвтатися. Моє серце боліло. Я ж, людиною бувши, нікого з тварин не міг убити.

Трапився колись у мене такий досвід, коли я мав змогу це зробити. Убити тобто. Так от як то було. Мій колєґа запросив мене на полювання. Навіть рушницю мені виділив.

Ой. Не треба таких круглих очей. Сам знаю, що  не мав права без дозволу брати зброю до рук. Ну, але то було давно, я не надто свідомий був у законодавстві (я й зараз таке во собі. А котяче законодавство взагалі ще вивчати і вивчати). Коротше, йшли ми полем, йшли й тут переді мною, просто під кущем, заєць. Спав так, аж заслинився. І що? Я не те, що його не вбив, я навіть не розбудив його. Правда, того ж дня, трохи пізніше, мій колєґа попав на того самого зайця (точно не знаю, однак так думаю) і на вечерю у нас була зайчатина на вогні.

Чи їв я ту печеню? Ну, так! Троха мене совість мучила, але їв. Та після того вирішив, що м’ясо найкраще здобувати не методом полювання, а методом купування. Так я не бачу від початку процесу створення філе, шинки там, чи ще чого. Що кажете? Ая! Ая! Ну не всі справжні чоловіки мають когось вбити, щоб потім зжерти. Я от може взагалі йду до того, що стану вегетаріанцем. Але, нє! То я дурне ляпнув! Не записуйте. Вегани ковбаски не їдять. А в ній то ж весь смак.

«Васю, то не смак, то хімічний підсилювач смаку. Але я теж ковбаску люблю!»

О! Бач! Чого лізеш тоді з уточненнями.

На чому я спинився. Ага! На тому, що мені страшно шкода було Миша. Я дав собі слово, що обов’язково його знайду. І так сильно запевнив себе, що Миш мене дочекається, що перестав сумніватися. Він буде жити.

Ось так, роздумуючи над важкою долею товариша, я собі чимчикував слідом за Наталею, аж поки не налетів на її ноги. Наталочка різко зупинилася й пильно оглядала опуклу стіну будинку-кулі. Я спустився на землю, всівся в улюбленій позі та подумав, що Капець не дозволяв нічого торкатися, крім землі. А Наталя торкнулася стіни будинку. І нічого. Тоді чому старе дрантя застерігало нас? Чи може, тільки мене?

Ну є в мені така вада. Манюсінька. Коли кажуть «Не можна!», то мені починають свербіти лапці, бо нагло хочуть переконатися в тому, що заборона не варта уваги. Так і цього разу. Я собі сидів-сидів, поки Наталочка шастала своїми руцями по стіні, поміж батогів ліан, своїми руцями. А тоді так тихенько висунув кігтика, одного, другого, третього. І підніс лапцю до стіни. Мав на меті допомогти Наталі у пошуках, нічого такого іншого я й не думав. От взяв я й підніс ту лапцю з кігтиками та притулив так легенько до стіни.

Ох, як згадаю! не повірите, досі болить. Моя лапця тоді  запекла так, ніби я дотулив її до вогню, а не до холодної, шкляної стінки. Мої чудові, рожеві подушечки, якими я намилуватися не міг, почорніли, зашкарубли і засмерділи тухлими яйцями. Я заверещав і зомлів. Такий  то був пекельний біль.

***

Лежав на траві я довгенько. Прокинувся від того, що хтось взяв мене на руки. Відчув Наталин парфум й здогадався, що це вона.

– Васю, ти живий? – десь здалеку дістався моїх вух її голос, – Васю!

Я розплющив одненьке око, щоб глянути, чи це й справді моє божество. Перше, що впало мені в розплющене око, у прямому розумінні слова «впало», це пасмо Наталиного рудого волосся. Вона якраз схилила до мене голову, щоб глянути, чи я ще дихаю. Зараза! Волосся вкололо мене у саме більмо. Око засльозилося. Я стріпнувся, щоб позбутися цього непорозуміння. Далі мертвим лежати на її руках не було сенсу. Я ж живісінький!

– Та живий я, живий, – тепер Наталине волосся залізло мені до писка, я  заплювався. Це гірше Баюнової шерсті.

− Тільки, будь ласка, прибери це з моєї морди, - Я потягнувся лапою, щоб відгорнути Наталині кучері убік і зашипів від болю. Глянув на свою лапу, й ледь не зомлів знову. Вона розмірами нагадувала м’ячика. Спухла, почорнілі подушечки порепалися і з них щось сочилося.

− Що то? Що то таке? Я вмираю? – яке ж паскудне це Міжсвіття. Я вже вдруге  за останні пів години на грані життя і смерті. А Миш, так той взагалі пропав!

− Васю, не хвилюйся ти так! Це всього лиш чари захисту майна від мародерів. Я тобі зараз допоможу, − Наталя всілася на землю, підібгавши ноги, кхм, під свої неперевершені сіднички. Мене поклала собі на коліна. Я безсило лежав і думав, що скоро мені вже кінець. Недалечко від нас з Наталею всілися мовчки Баюн та Клеопатра. Це ж я їх більше не побачу!

− Прощавайте ріднесенькі! – вимовив я зі скорботою, − Я вас любив!

«Василію, годі клеїти дурня. Ти всього лиш трошки обпік лапу. І цього б не сталося, якби ти мене послухав! Зберися!»

Мене сіпнуло. Ну от мало мені дурного розумника у голові, то ще й Капця туди занесло.

«Не вказуй мені, що робити. Тобі ж не болить. Сидиш там, молоко хлебчеш!»