Р.3. Міжсвіття

Ну що ж. Розповідати про мою особисту підготовку до подорожі в Міжсвіття занадто довго. Просто скажу, що підготувався я дуже ретельно. Сидіти на канапі  самому і не рухатися,  поки Капець щось там мудрує,  я звісно не міг. Мусив захищати Наталочку від його небезпечних дій. Тому я виліз Наталі на руки, притулився усім своїм мускулистим тільцем вже й не пам'ятаю до чого, чи до її живота чи до грудей і спостерігав пильно за тим, що те старе дрантя робило. 

Капець знову засвітився, знову золоті промені ковзнули повітрям і обвилися навколо кожного з присутніх у квартирі. Але нічого не сталося. 

Маю на увазі, що ніхто не спалахнув, не обпікся, запаху смаленого не відчувалося. Я вже було зовсім заспокоївся, та побачив, що з-під плінтуса виліз Миш і його теж закутував золотий промінь. Я хотів крикнути, що Миша нам не треба, але Наталя певно відчула мою тривогу, тому міцніше притулила до себе, ткнувши мого носа собі кхм. Вау! Ну самі знаєте, куди. Нас заволокло у те золоте павутиння, в очах від яскравого світла замерехтіли темні плями і я почув, що дмухнув вітерець. Відчуття, що їдеш у поїзді з відкритим вікном, але не чути звуку. Просто легко гойдаєшся у тиші, вкутаний у золоте проміння, а в обличчя дмухає з вікна. Я ще не зрозумів навіть, що вже подорожую у Міжсвіття, як світло променів довкола мене з Наталочкою почало блякнути, поки зовсім не зникло.  Ми з повітря впали у зелену траву. 

Наталочка, падаючи, випустила мене і я одразу скочив на всі чотири, щоб зустріти будь-яку небезпеку у повній бойовій готовності. Озирнувся довкола. Наталі було не до того. Вона повалилася на траву обличчям у небо й далі перебувала у своєму, тільки їй відомому світі.  

Що ж я побачив? Все довкола не було якимось незвичним. Зелена трава, синє небо. Де-не-де на ньому — кучеряві баранці-хмаринки. Нічого дивного. На траву одного за одним повітря виплюнуло Кльопу, Баюна і найменшого нашого супутника — Миша. Капця я не побачив поки. Ще раз огледівся довкола. Тепер мені здавалося, що земля під нашою вагою вгнулася і утворила собою глибоку посудину. Ми плюхалися на її дні у зелених водоростях. Трава й справді стала схожою на водорості. Така ж повільна у рухах, вона бралася хвилями наче від вітру, та вітру не було. Принаймні, я його не відчував зараз. 

Задер  голову — небо набуло трохи зеленуватого кольору. Такого, про який Людочка говорила, що це колір морської хвилі. Вона у такому кольорі постійно ходила. Мене аж піднуджувало від нього. І треба такому статися, що й тут його повно. 

— Як тобі? — до мене підійшов Баюн. Вірніше, він наче йшов, а наче його повітря несло. Я тріпнув головою, щоб переконатися у тому, що таки Баюн літає у повітрі без крил, та не встиг добре розгледіти і остаточно впевнитися, бо він уже присів біля мене та траву.

— Та таке. А Капець де? Що далі робитимемо? — я марку славнозвісного у найближчому майбутньому героя не втрачав ні на мить.   

— Він у наших головах, Васю. Капець у наших головах. Ти його не побачиш у Міжсвітті. Він і так витратив сили, щоб переправити нас сюди. Себе він залишив тільки у наших думках. Цього достатньо.

Ну а я що вам казав. Дуже хитре старе дрантя. Сам, значить, не пішов, а нас кинути казна-куди — то значить можна запросто! Тепер ви зрозуміли, чому я до нього так ставлюся.

В моїй голові  почувся скрипучий Капців голос: "Шановні, йдіть просто на північ! За три кілометри — будинок Провидиці. Не торкайтеся  нічого, крім землі під ногами!" 

Схоже, голос пролунав в голові у кожного,  бо всі зосереджено подивилися на північ.  Не знаю, коли то сталося,  але заглибини вже на землі не було. На північ тепер простяглася рівнина. 

Посудина знову змінила форму й стала гладенькою, мов тенісний корт. Хм. Непевне якесь це Міжсвіття. Щоб ось так весь час міняти дизайн? Ну ні.  

Чим пильніше ми вдивлятися, ти більше впевнювалися, що на стику неба і землі маячила блискуча цятка. Усі її побачили одночасно й одночасно крикнули, що бачимо дім. Скоріш за все то й справді був дім Провидиці, про який говорив Капець. 

Як би там не було у визначенні першовідкривача дому Провидиці, та першою до нього таки вирушила Наталочка. Моя смілива лань! Вона теж, як і Баюн скоріше, не йшла, а пливла над травою. Цікаво було мені, чи я теж так зможу. Ступив крок, ступив другий. Крутяк! Не потрібно навіть ворушити далі лапами, відчув,  що мене підняло у повітря.  Головне — задати ритм. Озирнувся. За мною Кльопа і Баюн. А позад усіх — Миш. Бідолаху взагалі повітря перевернуло животом до верху, він борсався, намагався повернути собі рівновагу, та схоже, намарно. 

Ось у такий спосіб, не гаючи більше ні секунди часу, ми усі рушили на північ. Блискуча цятка підсовувалася  ближче й ближче.  Мої очі вже чітко вирізняли прозору скляну кулю, висотою у метрів п'ять. Куля стояла посеред поля, оповита темно зеленими ліанами. Витіювата поросль так майстерно обплітала будинок-кулю, що створювалася видимість безлічі тріщин на склі.  Нічого собі пентхаус.  Провидиця нехило так себе мала чути у такій хаті. Ще й без сусідів.  Чим не райська насолода?

Повітря опустило нас на землю перед непомітними, в тон усій кулі, скляними дверима. 

— Ну що ж! Тримаймося разом, тому що не знаємо, що там усередині. Миш, от для чого ти з нами подався? — Баюн взявся за лідерство. Мене трохи від того покорчило, але я знав, що своє ще обов'язково надолужу. Одразу й філософії трохи кину: не намагайтеся користуючись з слабкості інших показати свою мужність. Бачите ж, що у Баюна це вийшло паршиво. І у вас вийде не краще.