Р.10. Рудо-чорно-біла катавасія і трохи інших

Привітики! Мав оце невідкладні справи! Гадаю, усі мене зрозуміли. Що там у нас за порядком денним. Ага! Продовжую віщати. Чи вістити. От зараза! І так і так кльово. (Хм! Може видати словник власних слів? Впевнений, що він буде користуватися шаленою популярністю. Дорого видавати, кажете? А як задорого? Триста гривень одна словнича штука, тобто книга зі словами? Триндець! У вільну хвилинку сам порахую витрати, бо здається мені, що хтось тут бре-бре і це очевидно, що то не я).

Так ось. Сидів я з Баюном майже до опівночі. Треба сказати, що я гостинний господар. Там нагодувати, напоїти − усе зробив. Ну і що, що не в себе вдома? То що, лишити гостя голодним? Ай. То не по людськи!

Баюн нахлебтався того молока, що Миш поцямкав (А що? Не пропадати ж добру через те, що хтось випадково туди вліз не тим, що потрібно). Ну добре, якщо я не їв, бо знав про це, а Баюн то ж не знав. Його совість спокійна і жерти він теж міг спокійно. Пардон! Плямкати. Тьху, по дівчачому якось. Коротше, хлебтати. Во!

Ой не кажіть мені, що у вас такого ніколи не було.

Коли я Людочці сніданки готував, то вона вплітала за обидві щоки й дякувала. А то! Людиною, я звичайно ж був дженТЛМеном з великого слова.

Якої літри? Ааа! Літери! Ну так. Най буде по вашому. З великої літери.

І дякувала Людочка так палко. Мррр! Але до чого я? Та до того, що якби вона знала, що ті сніданки, поки доходили до її ліжка, інколи, через мою необачність, піджирав її чорний котяра! Чи ж пізнав би я ту палку дяку від неї?

Філософсько-ліричний відступ тутка доречний, як нікотрого разу. Еммм, як би його ото сформувати правильно? Коротше, так. Правда - крута штука, але не завжди потрібно її висловлювати! Окрема філософія для особливо чутливих натур: Мовчати про правду, зовсім не означає брехати!

Ну, не дякуйте! Розповідаю далі.

Баюн, як я вже сказав, вдув мисяру молока і тепер приводив себе до ладу. Я апатичним поглядом спостерігав за ним, а сам нутрощами (типу: серце товкло, кендюх (1) стискало в кулак, ну і таке інше) все більше хвилювався за свою Наталочку. Вже майже північ, а моя муза і не думала повертатися додому. Хвилювання з'їдало мене, через що я взявся нервуватися, а від нервів мій хвіст заходив ходором, набив себе й підлогу довкола, та ще трохи її позамітав. Тут мушу відволіктися і висловити окрему думку: Дивна штука − хвіст! Він наче й був частиною мого тіла, однак сам по собі. Якщо моєму тілу щось потрібно, то конкретно хвосту нічого від того ж тіла не треба. А тілу від хвоста потрібна навігація. От і зрозуміло, хто керує врешті парадом. Ну це так, раптом якби хтось захотів мати хвоста.

− То ти кажеш, що та людська кицюня і є провидиця? − Баюн нарешті перестав лизати на собі шерсть і спитав мене знову про Наталочку. Я кивнув головою. В той таки час, у вхідних дверях повернувся ключ і в кімнату увірвалося моє божество. Трохи воно того, мене нагадувало у давні часи. Бо від мого божества за версту несло алкогольними випарами й воно мололо якусь дурню:

−Сніг! На вулиці сніг. О! Здуріти можна! Хтось колись бачив майже влітку густий лапатий сніг? О, Васю! А тебе два стало? Тільки один ти − руденький, а другий − чорний.  Ха! Ти кльовий! Правда чорний ти гарніший, аніж рудий. Гик.

П'яна в драбадан Наталя впала на диван й на диво активно почала закутуватися в коцика.

Знаєте, що мені довелося зробити? Не повірите. Мені у той момент довелося пізнати той самий, усім відомий, іспанський сором! Ну, то таке, коли хтось щось робить, а мені за нього соромно.

Я закотив вгору очі і подумав:"Що воно меле?"

"Це я подумав, а ти ревнував, як Отелло!"

Ая! Ая! Сам ти теля! Та нічого я не ревнував, розумнику. Просто дивно було, що Наталочці Баюн сподобався. Він такий страшний, наче з пекла виліз. Інша справа − я. Пухнастий, рудастий, вусастий! З якої сторони на мене не глянути, всюди тільки один позитив. Баюн, їй, бачте, до душі. Та рудоволосій красуні пасує тільки такий рудий кіт, як я!

"Та чого ти завівся? Ну приревнував, з ким не бувало."

Тсс! Ти мені ось попашталакай ще!

Я вас попрошу, просто не звертайте уваги на це тріпло.

Так от! Наталочка вкуталася в ковдрочку й майже одразу по тому засопіла своїм чудовим носиком. Я повернувся до Баюна, сподіваючись, що він не помітив її стану.

− Хороша дівиця! − Баюн смачно прицмокнув та пригладив лапою вус.

Ну ще тільки цього не вистачало. Я знову завернув очі в стелю. Ну це взагалі! Як він не розуміє, що Наталочка винятково для мене призначена. Ну і може трохи для світу, якщо вона Провидиця.

Наталя уві сні скрикнула. Я з'їжився, готовий захистити її від будь-якої небезпеки. Якісь дивні вібрації пройшлися моїм котячим тільцем. Я з переляку зашипів. На якусь мить мені здалося, що Наталине обличчя накрила тінь, мов би над на нею хтось нахилився. Я не став чекати, викрикнув бойовий клич, щось таке як "Мяррра" і скочив на диван, заліз Наталі на... Кхм. Тільки нічого не подумайте, бо то було в цілях її безпеки... Заліз я на її пишні округлості і пильно глянув в обличчя. Тінь знову майнула її обличчям.

Почув шипіння Баюна. Повернув голову і побачив, що він качається по підлозі від сміху. Знайшов час реготати.

− То тінь від нічного метелика. Оно бачиш? Біля люстри літає, - відкрив мені Америку.