Р.9. News (новини)!

Не знаєте, чи в Англії безпечно? Я тут почав вивчати англійську. Чув, що зараз то дуже модно і скоро увесь люд на землі між собою вдало порозуміється. Це так, між іншим, однак візьміть собі до уваги. Насправді у мене інша мета. Історією про мудрого мене повинна захоплюватися уся планета Земля. Я, як  важлива персона, мушу троха кумекати по чужому. А мова − то є велика зброя! Бачив я вже не раз, як через маніпуляції з мовою вершаться справи. І не тільки хороші. Ну а я, на чужому досвіді вчений, негатив відкину, позитив втілю у життя і підкорю всіх, не інакше.

Поки я не продовжив мемуарів, дещо підкажу: чужий досвід − то найкраща наука. Перш ніж щось витворити, подивіться, чи до вас ніхто такого не втнув. Якщо були сміливці, не полінуйтеся поцікавитися усіма подробицями їхньої придибенції (1) й ніколи не повторюйте чужих помилок. Гарантую − уникнете багатьох непорозумінь.

Ну що ж, тепер час творити історію для нащадків.

Поки я набирався сил після смачного обіду, Наталя якраз нічого й не поїла. Цмулила каву і дивилася у вікно. Що вона там хотіла побачити, не знаю, але й знати не дуже хтілося. Напруження та стрес нарешті далися взнаки й мене розморило. Добре, що ще встиг до дивану доповзти та на нього заповзти. (О, кльова фраза! Може мені в поему розповідь перевести? Нє? А чого? Через то, що постійно слова треба римувати? Та то ж просто! Простіше ніж два пальці об... − Кхе! Кхе! Кхе!−.. об асфальт. Треба добре обдумати.)

Кількома словами, дозволив я собі хвилину спочинку. Героям він потрібен так само як і звичайним людям. А коли через пару годинок розплющив око, оцінюючи клас безпеки квартири...

"Васю, то тобі муха на ніс сіла. Клас безпеки він оцінював! Аякже! До відома, муха твоїм шноблем вже хвилин десять цікавилася, поки ти то одне око розплющив. Страж він, ага!"

О, давно не було дуже вумних! Ти теж хропів і слинився. Мені аж у вухах мокро було від твоїх слинь. Так що не вигадуй того, чого не було. Ясно?

Не буду відволікатися на усіляких там брехунів. Так от. Розплющив я одненьке око, за вікнами темінь, у кімнаті електричне світло. І Наталя, вся така нафуфирена-напарфумлена, стоїть біля дзеркала. Ну точно не спати зібралася.

− Ти що, кудись ідеш? − верескнув я.

І що думаєте? Моє божество, яке спокійно мугикало собі під ніс попсову пісеньку, як підскочило, як верескнуло у відповідь! Я миттю під диваном опинився. Першою думкою майнуло, що поки я відпочивав, в мою Наталочку хтось вселився і то вже зовсім не вона. Другої думки, якщо чесно, у мене не було, бо мізки заклинило і я затрусився від жаху, який мене тільки що спіткав.

Раптом у шпарині між підлогою та диваном з'явилися смарагдові Наталині очі і медовий голос окутав мене спокоєм.

− Васю, пробач, що налякала! Я й сама злякалася так, що серце з грудей мало не вистрибнуло. Зовсім про тебе забула, а тут ти зі своїм питанням.

Боженьку! Ну і що тут можна ще було сказати? Дівчата вони такі дівчата! Я зметикував, що виглядаю не зовсім солідно, тому звів лапки до купи, щоб не трусилися, і басовито муркнув:

− Та я зовсім не злякався! Просто здалося, що під диваном хтось є, вирішив перевірити. Дійсно, просто здалося.

Почав я з під того дивана вилазити. Ну, скажу я вам, то був квест ще той. Я ніяк не міг втямити, чого то під диван я прослизнув легко, мов маслом змащений, а з під дивана навіть голови не міг висунути. Пробував вже і передом, і боком, і задом - не виходило ніяк. Прийшлося ніяковіти та визнавати:

− Наталочко, диван чогось присів. Я, здається, застряг.

Може не варто про це писати? Якось воно того, не комільфо мені від тої халепи. Варто? Ну, добре. Але майте на увазі, що я мужньо тримався.

− Зараз, зараз. Я тобі допоможу. Якось допоможу, − Наталині очі зникли, натомість зі шпарини я спостерігав метушню її голих п'яток. Моє божество металося то в один бік, то в другий, але диван підняти, звісно, сил не вистачало. Звідки у такої тендітної феї сила? Я старався допомагати, як міг. Висунув морду зі шпарини, вперся задніми лапами у підлогу і протискав себе на волю. Колись я певно народжувався легше, ніж ото зараз з під дивана вилазив. Нарешті,  спільними зусиллями, особливо моїми, результатом яких, стала купа видертої шерсті, я визволився з диванного полону.

− Ну от. З тобою все добре. Я тобі молока у мисочку налила. Розташовуйся зручніше, а мені пора! − Наталочка оглянула мене зі всіх боків, підсунула миску з молоком під ніс, а тоді побігла у передпокій взувати мешти. Я за нею, спантеличений таким розвитком дивного вечора.

− Е-е-е! А ти куди? Там же небезпечно!

− Ой, Васю! Це з тобою небезпечно. А без тебе якраз все нормально. Я в клуб з Оксаною. Вона телефонувала, поки ти спав.

Наталя ще раз крутнулась перед дзеркалом у передпокої (І чого в неї дзеркала на кожному кроці) й вискочила з квартири.

Я ляпнувся на свій хвіст і замислився. Мене, скажу я вам, трохи образив вислів Наталі про те, що тільки через мене з нею трапляються неприємності. Ну-ну. Побачимо! Моя надчутлива уява одразу накидала декілька варіантів розвитку майбутніх подій. І хоч варіанти багато в чому різнилися, однак закінчувалася кожна з потенційних подій однаково. Моє божество мчало додому на всіх парах, закривалося у квартирі на двісті тисяч замків, тулило мене, геніального Васю, до своїх грудей і куталося у ковдрочку з переляканим виразом обличчя. Ну а я вже заспокоював нажахане дівча, як міг. Уява далі не пішла, хоч мені дуже хотілося удосконалити майбутні методи заспокоєння схвильованої Наталочки.