Р.8. І знову небезпека, хай йому грець!

Ну що? Сумували тут без мене? Звісно, що так. Не соромтеся зізнатися мені в цьому. От я вам скажу, що сам без себе страшно сумую. А чому? Тому що я, як і ви, розумію: кращого за мене годі знайти. Ну, я ж розумний там, а ще цікавий співбесідник! А красень який! Так що все закономірно і ...

"Васю! Тобі корона на мозочок тисне?"

Невігласе, З.А.М.О.В.К.Н.И.!  Скільки потрібно говорити, що не можна так нахабно втручатися у розмову! Не дратуй мене!

Розумака настрашився, не інакше, бо притих. То ж слухайте про мої пригоди далі.

...З Наталочкою ми мчали до виходу з метро швидше лісових косуль. Ну, якщо зовсім точно, я мчав умовно, на руках мого божества, але це зовсім нічого не змінило, бо в кінцевому результаті я  теж рухався. І от що я скажу: п'ята точка мого тіла (До речі, може тепер хто в курсі, чому п'ята, а не шоста там, чи сьома? Таки не знаєте? Дивно...) недарма так непокоїлася. 

Пам'ятаєте, як я зустрів своє божество Наталочку. Еге ж, спершу я побачив ніжки, взуті в мініатюрні лакові туфельки на височезних шпильках.

Охохох! Ну хто вигадав таке взуття? Воно, звісно гарне, якщо на чужих дівочих ніжках, яким не треба бігти стрімголов. Але коли мимоволі береш участь у спринтерському марафоні, та ще й від нього залежить твоє життя, то звісно, що кленеш такі підбори на чому світ стоїть. Віддам належне моїй Наталі, яка, не зважаючи на шпильки, прекрасною ланню неслася з метро, і ще й по дорозі дбала про мої зручності. Які такі зручності? Ну ось, наприклад, мою голову притиснула до свого плеча так, що я дихав через раз, але добре зробила, бо інакше я б собі шию зламав від бігової тряски.

Та що там зручності! Я про них забув одразу після того, як мої вуха знову вловили дивний шум. Спершу я подумав, що якимось чином нас майже наздогнала страхітлива зграя чорноперих, але те, що нас насправді наздоганяло, ні в які ворота не лізло. БО ТАКОГО НЕ МОГЛО БУТИ!

Тільки ми з Наталею почали підійматися ескалатором вгору, як з усіх можливих і неможливих отворів підземки хлинула вода. Мені здалося, що то вода, бо насправді я ж не лаборант, щоб визначити точно. Ой, леле! То було страшенне страхіття, глядячи на яке, Наталя миттю заціпеніла. Ну і я теж, ніде правди діти.

Поміж колон тунелю на нас сунулася стіна з височезних хвиль сірого кольору. Я якусь мить прикидав швидкість руху, порівнював з нашою швидкістю (Васю, ти красава! А для чого ти таке зробив?), а тоді підібрав відвислу до підлоги нижню щелепу і заворушив язиком:

− Наталю, ти бачиш те саме, що і я? Якщо так, то чого стоїш? Трясця його бери...(Ага-ага.То я слівце "трясця" втулив, бо то вельми інтєлігентно та літературно, в то й час, як сказав я, кхм, ну зовсім по іншому). Наталя мене не чула. Мов би хто й справді заворожив її чи приклеїв до підлоги. Стояла і витріщалася на водяне страховисько. Вирішила, що в кінотеатр потрапила, чи що?

Та я свою шкуру так легко в пащу ворогу не збирався віддавати тому, не вагаючись ні секунди, вжив радикальних заходів. Усі мої двадцять гостреньких пазурчиків раптово влізли в Наталине шикарне тіло (то для блага!) і я заверещав, мов навіжений:

− Та не стій стовбуром! Біжи! Біжи, бо інакше потонемо!

Не знаю, що більше на Наталочку вплинуло, мої пазурі чи мій заклик, але вона врешті прокинулася від сну,  розвернулася і помчалася вверх по сходах.

Вода − то кепська штука. Я ж людиною плавати не вмів. То хто його зна, чи вмів зараз, коли котом став.То ж вам не набирати у ванну води стільки, скільки буде безпечно. Коти ж ніби не плавають? Чи плавають? Попробувати? Е-е-е, ні та ще раз, ні! Перевіряти ми не будемо.

Так от. Наталочка вже майже дібралася до вхідних дверей, однак рідке місиво, як невдовзі виявилося, у швидкості нам майже не поступалося. На останній сходинці я опустив очі долу і побачив, що воно дісталося лакованих туфель Наталочки й затекло під підошву однієї з них. Моя рятівниця шарпнула ногою, але не зрушила з місця. Здивовано глянула собі під ноги й побачила, що її туфелька приклеєна до підлоги в'язкою сірою речовиною. Аж тепер я розгледів, що то зовсім не вода, а щось таке, схоже на гель для волосся, чи клей. Дивна рідина чавкала, звивалася і клубочилася всередині себе, мов дим. Фу, гидота! Мене аж занудило. Однак не було часу на блювотиння. Наталя ж, розумниця, зметикувала, що робити, роззулася.  Лишаючи навіки мештики у клейкій субстанції, босоніж перескочила через рідину, що вже вибудовувала стіну перед нами, шмигнула у двері і нарешті вискочила разом зі мною з метро. Від люду, котрий  вештався тротуаром,  мені аж в голові прояснилося.

Я полегшено  видихнув, заплющив очі і уявив себе не більшим за піщинку на морському дні. Переді мною пронеслося все моє кепське життя і я твердо пообіцяв собі, що раз я врятувався від смерті, то з цієї миті буду робити все, щоб стати вихованою, культурною людиною в найближчому майбутньому. Відтепер все мало бути зовсім інакше.

Розплющив очі аж коли вчув, що гримнула дверка автівки. 

Слава небесам! (Ну і мені, звісно!) Наталя вже сиділа в салоні таксі  й, не важко здогадатися, що я теж там сидів, точніше, лежав досі пузом на її грудях. Тремтячим голосом моя налякана красуня повідомила водію адресу, вхопила моє змучене тіло під передні лапки і віддерла від себе. В прямому розумінні віддерла, бо я щось ніяк не хотів  віддиратися.То не від страху, не подумайте. Просто тіло трохи затекло. Ага. Посадила мене поруч з собою на сидіння і почухала у тім'я.