Р.7. Небезпека і ще раз небезпека

Шум і ґвалт біля Наталочки продовжувався. Але найгірше сталося  саме зі мною. Якась сліпота, в процесі відновлення нормальної життєдіяльності мого божества, не побачила, що мій хвіст не вмістився під стіл і маючи масу понад триста кіло наступила на нього своїм шлапаком.

Гадаю, ви здогадалися, що наступну хвилину усім було не до Наталочки, бо в приміщенні стрясалися стіни від мого вереску. Всі присутні ту хвилину готувалися до евакуації, бо підозрювали, що стався землетрус.

Подумати тільки! Хто його знав, що наступити на хвіст котові, це ще болючіше, аніж дістати мужньому самцю по фабержульках (гадаю, не потрібно пояснювати, що саме я мав на увазі під фабержульками?) Та я ніколи не здогадався б самотужки, що то такий пекельний біль.

Філософія звідси така. Ваше тіло дорогоцінне і не варто підставляти його під чужі шлапаки. Якщо у вас хвіст, пильнуйте його, як зіницю ока. Якщо у вас руки, ноги, лапи, ніс − то не совайте їх бездумно куди попало. Коротше, бережіть себе, бо ви в себе одні - єдині.

От я, наприклад, виверещавшись, дійшов висновку, що мій хвіст від сьогодні − найдорогоцінніша частина мого тільця і його потрібно носити виключно у вертикальному положенні, а якщо сідатиму, то потрібно підсовувати його собі під дупу. Всюди є такі, кому завиграшки зробити боляче нещасній тваринці. Та й сліпоти навколо море, і якщо я не впильную свою дорогоцінність, то її можуть вульгарно не помітити та розчавити. А воно ж, зараза, пекельно боляче.

Та, хай там як, від мого дзвінкого вереску сталася ще й велика користь. Наталочка затріпалася, розплющила повільно оченята, поводила поглядом по кабінету і знову вперлася ним же у моє стражденне тільце! Я миттю пригадав, що вона наче розуміла мою котячу мову, і взявся напружено мислити, як здатися їй звичайним диким котом. В процесі думання з прикрістю покаявся, що не спостерігав поведінки котів, бувши людиною.

«Васю, ти таке страхіття! Не морщ так чоло, бо люди подумають, що ти виходець з пекла!»

Мій розум, замість допомогти, знову взявся за кпини.

Трясця! Ти, розумнику, поворуши мені мізками, а не випендрюйся! До дупи мені що люди подумають!

О, поворушив таки! Бо нізвідки раптово виникла ідея!

Я взявся завзято чухати задньою лапою вухо. Точно, я таке бачив скоріше!

Знаєте, що? А вухо просто так чухати було приємно! Я так захопився, що аж очі заплющив. Забув спостерегти, що там з моєю красунечкою.

«Васю, достатньо! Всі вже зрозуміли, що в тебе блохи, перестань!»

Нема в мене бліх! То стратегія така, телепню!

Ну ніякої допомоги від того мудрагеля! І чого тільки я з ним живу.

«Бо без розуму тебе вже б у дурку закрили!»

Ой ну не тренди! Для котів ще ніхто дурдому не вигадав. Коти дурненькі від природи!

Схоже, розумака образився. В моїй голові стало так тихо, як в пустій бочці у безвітряну погоду.

«Боже, і що воно меле!»

Ну, знаєте що? Я обов’язково вигадаю, як заткнути те створіння, щоб в’якало лише за командою. Але зараз часу на суперечку вже не мав, бо Наталя підвелася і тримаючись за голову, всілася за свій стіл. А на мене вже не дивилася, і я посилено мізкував, що б то значило. Добре це чи погано?

− Наталю, якщо чуєшся зле, то може додому йди? Роботи в тебе наче й не багато. А звіт я завершу сама.

Біля мого божества зупинилися ноги в джинсах. Подружка! Ще й така вірна! Солодка парочка "Твікс"(1)! Ммм, так би й згамцяв. Мурр... Я почав фантазувати на тему "Ля мур де труа",  але недовго. Бо Наталя видала:

− Та я не знаю, що зі мною. Уявляєш, здалося, що той кіт розмовляє, як людина.

Тихо, тихо! То ж про мене мова зайшла! Ля мур почекає.  Вона точно розуміла, що я говорив. Ніфігасє! Я нашорошив вуха, прислухаючись, що буде далі.

− Не вигадуй собі. То скоріш за все, через Ромку! Він такий козел, а ти засмутилася занадто від його витівок. А може ти вагітна від нього?

− Ну ти й сказонула! Хто-хто, а він точно не буде батьком моїх дітей. Ні. Справа не в ньому. Я вже давно думала, що потрібно ці стосунки з ним розірвати. І наша сварка теж ні до чого… − по цих словах Наталочка знову на мене глянула. Так пильно, що мені здалося, ніби шкіру вогнем обпекло. Я аж потягнув носом повітря, чи не чути смаленим. А тоді просто ляпнув: «Няв!»

− Ну от бачиш!  Звичайний котячий кіт і по звичайному нявкає. То все  точно через Ромку! Давай сьогодні в нічний клуб закинемося. Пошукаємо тобі від Ромки таблетку, га?

Наталочка пирхнула зо сміху, а я розслабився. Підозри щезли і все нормуль! Підійшов до неї та знову потерся об ніжку. Відчув, що мене підіймають вгору та кладуть на гладенькі колінця. Ха!  Я для певності і правдивості видав ще одне «Няв» і скрутився в бублика.

Філософсько-ліричний відступ з цієї історії напросився такий: все геніальне просте,  як соснова дошка!

До п’ятої години вечора я встиг виспатися у Наталочки на колінцях в різних варіаціях (Тут я вже не стримувався. Пози: пузо зверху, мій ніс під її  спідницею,  мій ніс в мене  під дупою, мій  хвіст між ногами у мого божества – це лиш маленька частинка моєї насолоди.  І змушений визнати, що Наталочці я довірив своє тільце, особливо хвіст, без жодного страху. От що значить – своя людина. А ще я встиг зтлумити два крекери та шматочок ковбаски (нездорова їжа поступила, як благодійна допомога, від ніг у джинсах, бо я сильно давився сухим печивом.