Р.5. Рожевий план!

Кльопин звіт про пошуки в Голосіївському районі був заслуханий Капцем у моїй присутності. Одразу наступного дня після нашої зустрічі із Томасом. Облізле дрантя (правильніше сказати: «Старе дрича!», однак, як ви встигли помітити, я культурний! Таке сказати не міг) сильно знервувалося.

− Ви б’єте байдики! Хіба можна знайти нову Провидицю, якщо ходити якимись закапелками? Що думаєте, що вона у підвалі десь сидить, чи у водостічній трубі? − бурчав він. Слова доповнював імпульсивними рухами. То лазив взад – вперед по кам’яній залі, то всідався посеред неї, метляючи хвостом.

У мене несподівано з'явилася серйозна проблема. Не знаю чому, але рухливий Капців хвіст просто зводив мене розуму! Та де так можна знущатися з мого делікатного зору. Мені аж в очах зарябіло. Я сидів за столом, що освітлювався допотопною люстрою і пазурі передніх лап в стільницю вп'яв так глибоко, як тільки міг. І все це для того, щоб не кинутися на Капця і не відгризти йому то метляло. А що? Хай нахабно не муляє ним перед моїми очима.

Кльопа щось там виправдовувалася, але я не слухав. Мою увагу від Капцевого хвоста відірвати у той момент видавалося нереальним. Я вже не міг стримувати себе, взявся завзято тупцяти задніми лапами, готуючись до стрибка у джерело подразнення мого мисливського інстинкту.

"Куда ти стрибнути хотів? Ото Васю, ти молодець! Які слівця вивернув! Мисливський інстинкт! Рррр… Звірюга!"

Поки я готувався повернути світу спокій, десь здалеку тихо долинуло:

− Василію?

За мить вже крик:

− ВАСИЛІЮ?

"Ой, то ж про мене мова!" − я неохоче, та все-таки прийшов трохи до тями.

− ЩО? − мовив крізь стиснуті від мисливського захвату щелепи.

− Мій хвіст не для тебе. Перестань вовтузитися і слухай.

Та ну що за хрінь! Воно ж знову залізло у мій мозок!

Я тріпнув головою. Зараз я тому Кашпіровському (1) влаштую.

«Яка кльова стеля! Яка кльова стеля, яка кльова стеля…» − звів очі на стелю, і повторював наспівом до одуріння. Хай начитається моїх думок тепер. Опудало.

Краєм ока помітив, що Капець зло замружив очі і похитав скрушненько так голівцею.

«Ага! Вже не так цікаво! Ха-ха!»

Кльопа не розуміла, що відбувається, але я підозрював, що спецом не хотіла розуміти. Вона ж блондинка!

Що я маю проти блондинок? Та нічо... Нє, я їх не утискаю. Просто  анекдоти ходять різні, а я того так, типу, пожартував. Ну добре − добре. НЕ БУДУ БІЛЬШЕ! ВИБАЧТЕ!

Так, про що я там? Білявка вже розгорнула карту Печерського району на столі та взялася розповідати поетапний план пошуків Провидиці у новій місцевості.

Мене осяяло, що кицюня не розповіла про Томаса, а то ж мега  важливо. В тій розповіді я виглядав би як супермен! (Ніколи не думайте, що було інакше!) Вирішив втрутитися й відновити справедливість:

− Так. Цей план нам Томас здав, коли я притиснув його добряче. Ну, якщо бути вже точним, то Клеопатра мені допомогла трохи. Зовсім небагато, − мій язик далі пішов у цілком правильному напрямку. Я розповідав, аж слиною бризкав, про свій неймовірний подвиг. А чо встидатися? Що було, то було. З пісні слів не викинеш, як казав Конфуцій(2)

Що? Він не казав такого? Та що ви там знаєте про Конфуція! Не сумнівайтеся, що то його слова! Зуб даю!

І одразу філософсько - ліричний відступ. Світ повинен знати своїх героїв в обличчя! Не соромтеся розповісти про геройський вчинок (та для початку, звісно ж, його здійсніть).

От я − не соромився абсолютно. Більш того, прекрасно розумів, що якщо розкажу сяк-так, історія викривиться і щось може піти не так з моєю майбутньою світовою славою. Тому я настільки моцно зосередився на подробицях, що не помітив Клеопатриної відвислої щелепи. А коли глянув на кицюню, то аж не по собі стало. Якась вона не дуже симпатична, коли мені заздрить.

− Нічо, Кльопо! Ти ж баба, кхм, тобто жінка… Ну, одним словом − кішка! Я все розумію! Нам, справжнім мужчинам, завиграшки захищати вас. Це цілком нормально, що ти злякалася. Могла, навіть, померти, якби я вчасно не втрутився. І не дякуй, крихітко! То пусте, − милостиво пробачив їй хвилину заздрости до мене.

− Та я й не дякую, − Кльопина відповідь звучала самими шиплячими звуками. Кицюня ще сердилася, ясен пень! І чого, питається, на правду сердитися?

Знову філософсько-ліричний відступ: Краще гірка правда, ніж солодка брехня. Завжди говоріть правду! Бо брехня, як шило в мішку: надовго не сховаєш.

«Васю, а хіба ж ти правду казав?»

Я все більше підозрюю, що мій розум продався ворогам. Звісно, розумнику,  що правду. А як інакше? Я не винен, що такі вони, ті тендітні створіння! Все їм не так.

(Тут міг би бути знову філософсько-ліричний відступ, однак мені натякнули, що я порушу права жінок. Я так і не пойняв які такі права у тих жінок є, одначе, про всяк випадок, помовчу)

Закінчив героїчний опус і нарешті звернув свої очі на Капця. Він у мій бік навіть не повернувся. Схилив голову, з під лоба глядів сердито на Клеопатру:

− Ти знову з ними злигалася? – гримнув. Клеопатра настовбурчила шерсть на загривку. Витріщалися вони одне на одного дуже довго. Тут я міг би покумекати, про що то натякнув Капець і чого поява Томаса йому не комільфо.