Р.4.Інстинкт самозбереження проти мене

Про що я там недавно говорив? Ага. Так от, вже тиждень, як я жив в котячій шкурі. Не дуже воно добре, скажу я вам, жити котом у великому місті.

От люди люблять мегаполіси, великі міста. Всі рвуться до більших можливостей, яких у великому місті звісно більше. Особливо в столиці. 

Я теж любив (Ні-ні. До більших можливостей я не рвався. Просто пощастило мені народитися у Києві).

А от коти? Котам у великих містах кепсько. Їхні можливості врізають всі, кому охота до того є. Починаючи з… Кхм! Як би ото сказати? Починаючи з таких можливостей, як самоідентифікація через наявність двох дорогоцінних для кота "Фаберже" (1) і закінчуючи … Бляха! Уно моменто, бо конче треба дещо глянути (Чого я скоріше не подумав? Кіт з мене трохи тупий!).

Фух… Все в порядку. (І я не зазирав під свій хвіст... Ага, знаю я, як ви про це "типу, не подумали"...)

Продовжую: ...закінчуючи поневоленням кота чи кішечки у квартирі. Воно звісно, що якби я був котом завжди, то страждав би від постійного перебування у чотирьох стінах. Бо що у тому веселого: дерти від нудьги шпалери, пісяти на горщик бувши дорослим дядьком чи постійно прибирати правильно квартиру? Нічогісінько. Але я ж котом жив недавно, мав з чим порівняти, то мені так хтілося зараз тої неволі.

Раптово виявилося, що лазити такому шикарному коту, як я, вулицями величезного міста вкрай небезпечно. А переконався я в цьому, коли вперше вийшов з штабу (оті двері, що з’являлися в стіні будинку фіг знає звідки, були входом у штаб).

Штаб котів з Котородону (Правда химерне назвисько паралельного світу?) являвся пристановиськом не для всього котячого роду. Тільки для вельмишановних котородонців. Корінних котів моєї рідної Земельки котородонці називали дикими. Та вони й справді дикі. Знаю, що кажу, бо з одним таким дикуном у першу свою вилазку стрівся біля смітника.

Що ви думаєте? Мусів втекти. Не він, а я. Житейське кредо мене знову не підвело. І якщо що, я не боявся, просто не горів бажанням з ним битися і тратити на дармо силу. А що бійка намітилася, то однозначно.

Той виплодок пекла як уздрів мене, й слова не дав сказати. Наїжачився, зашипів і раптово став в окружності більшим на пару діаметрів. Людиною бувши, я не втримався б, однозначно у бійку поліз би. Копнути кота під зад? Практикував. І не раз. Але зараз… Зараз я мудрий, розважливий кіт, якому потрібно рятувати всю Землю.

«Васю, кому ти заливаєш? Скажи, що тобі було сцикотно!»

Це ж треба! Мій розум знову розморозився. А може то зовсім не мій розум? Може то Осмодеус нікуди не дівся?

«Васю, ти просто геній! Як і завжди. Усі, але не ти!»

Саме час для філософсько-ліричного відступу. Пам'ятайте, у всьому, що з вами трапляється, завжди винен хтось, однак той хтось точно не ви. Чим швидше знайдете винного, тим швидше заспокоїться ваше єство.

(Коти можуть бути психотерапевтами? Та ви що? А їм за це бабло платять?)

Про що там я? Ага. Осмодеуса я просто так приплів.

Коротше, першого разу я вийшов зі штабу й одразу після зустрічі з дикуном зрозумів, що надалі більш дієво буде вести пошуки Провидиці в парі.

Капця я від нашої першої (і поки що останньої) розмови ще не бачив, то з Баюном запросто узгодив наявність напарника у таких вилазках. Тобто вчепився намертво у бильце ліжка кігтями (золота штука ті пазурі) і при будь-яких спробах чорношерстого відірвати мене від дерева, верещав, що я сам зі штабу ні ногою, навіть, якщо мене цілий тиждень моритимуть голодом.

Подіяли мої аргументи безвідмовно і вилазки надалі я здійснював вже не сам. Та якби ж я знав, кого мені приставлять в охорону (тут мушу скрушно похитати головою і затулити очі лапкою, щоб ніхто не бачив, як мені боляче), то розмовляв би зовсім інакше й бильцю ліжка так швидко не дав би спокою.

Зустрічали вже у моїй розповіді  білосніжне, ефемерне створіння? Саме так. То було воно. Точніше – вона. Знайомлю вас з Клеопатрою! Ось така, вразлива і чутлива до всього кицюня мала мене ОХОРОНЯТИ! Здуріти можна!

"Васю, ти й так дурний, куди вже далі?"

(Хто не будь заткніть мій розум, бо інакше я за себе не відповідаю!)

Філософія напросилася сама собою. Ніколи, ніколи не обмовляйте себе. Пам’ятайте, що ви в себе одні, і ви – ексклюзивне чудо! Все! Аплодисменти!

День за днем ми прочісували з Кльопою (Клеопатра, то якось пафосно. Я себе відчував не комфортно, ніби раб якийсь у її ніг) квартали міста.

Ну і мушу визнати, що плюсів з такої охорони було багатенько. Дарма я на Кльопу бочку котив. Кицюня знала такі дороги, на яких нам дикуни не траплялися.

Кльопа взагалі трималася молодцем. Не нила, тисячу разів могла пояснювати одне і те ж, коли я чогось не розумів. А не розумів я всього, що траплялося у світі.

− Слухай. От я ніяк не можу збагнути, що повинен відчути, коли… ну коли я з нею перетнуся? – спитав я свого четвертого котячого дня, коли ми з Кльопою, захекані та добре помучені, добралися зі штабу до Голосіївської  площі (2).

Для чого було обирати на самому початку мого котячого життя, найбільший район Києва, для мене залишилось загадкою. То так, як місячне немовля у перший клас відправити. Але, хоч би що там було, під вечір кожного з попередніх трьох днів прочісування, ми добиралися до штабу ледь живі.