Р.2. В новій оселі

Найцікавішим у тій кімнаті, куди мене привів Баюн, був зовсім не її інтер'єр.

У мене вдруге відпала щелепа, коли я сфокусував зір і зрозумів, що довкола стола на задніх лапах стоять коти й спокійно грають в карти. Їх було більше десятка. Сірих, білих, різноколірних. Пухнастих і гладеньких, чистих і не дуже.

"То ніякий не форт Буаярт, Васю... То наркоманський притон. Тебе зараз вб'ють, кров твою вип'ють, тіло розріжуть на шматки, розкидають по світу і ніхто тебе вже не знайде..." − гірка розпука дібралася до мого серця. Який там грізний вираз обличчя, коли треба з життям прощатися.

Я позадкував до дверей. "Може встигну вте.."

Відчув на шиї чиюсь руку. Ну добре-добре! Мені здавалося, що то  рука, а насправді то була котяча лапа. З чорною шерстю.

− Звідси назад вже дороги нема, Васю, − жовті очі Баюна дивилися на мене з жадобою. І я безславно здався. Заверещав, що хочу жити і заметався по кімнаті! Дерся по стінах, аж до стелі сягав моментами, і раптом зрозумів, що я ще ого-ого! Так підскакувати у такому поважному віці (а мені, щоб ви знали, п'ятдесятка підходить) не кожен зможе! Ще й пазурі на рукавицях згодилися. Зручно було висовувати їх і зачіпатися за стіни. Та від недосвідченості у подібних справах я, перескакуючи на іншу стіну, не втримався і почав падати.

"Живим я вам не здамся!" − знову верескнув і, вивернувшись у повітрі, зачепився за люстру. Добре, що вона міцно кріпилася до стелі.

− Валентине, тебе що, током влупило?

До мене заговорив сірий, у чорну смужку кіт. Підстаркуватий вже, мабуть, бо місцями шерсть полиняла до голої шкіри. Хоча, може то хвороба яка (надіюся, не заразна). Я вже хотів обуритися, що ніякий я не Валентин, але у розмову втрутився Баюн і озвучив мої думки:

− Капцю, то вже не Валентин! 

Один з котів зойкнув зовсім по жіночому. 

"Оу! Дама серця!" 

Я з люстри пильніше приглянувся до присутніх. Ну точно! Серед них є три кішки! Дві пухнасті стояли по обидва боки старого пердуна, а зойкало он те ніжне й білосніжне створіння! Ну таке собі, як на мій погляд!

"Васю, ти − придурок! − проспівав мій розум − Хочеш зоофілом на старість стати?"

Я замотав головою. Ні! Звичайно, що ні! Мені он Людочка страшенно подобається. Я навіть хотів до неї переїхати жити, але вона чомусь мене ніяк не запрошувала. Встидалася певно!

− Злазь з люстри та сядь по людськи за стіл! − Баюн дивився на мене вже без жадоби в очах і я, хапаючи дрижаки під колінами (ви не знаєте, чи є у котів коліна?) тихенько й поважно зліз з люстри. (Просто ляпнувся на стіл, а звідти м'якушем сповз на підлогу).

Нарешті до мене заговорили, як до людини. Не все так погано.

− Як ви тільки-но чули, то Вася, − Баюн тицьнув у мене лапою, представляючи присутнім. Я легким кивком привітався. Білосніжне створіння притулило лапку до очей.

"Це ж треба, яке раниме! Та я, щоб ти знала, у стократ кращий за того твого таємничого Валентина!"

"ВАСИЛЮ!"− мій розум знову нагадав про себе воланням. Прийшлося перестати думати.

А далі я нашорошив вуха і почув таке, що змінило усе моє прекрасне життя - буття! (І знайте, що по цих словах я гірко заплакав).

− Значить оцей Вася відкинувся. Мда... А що він був за людина? − Капець, чи як там його, але з наголосом на "а", питав Баюна про мене у моїй присутності. Так, ніби я десь в Африці, а не в одній кімнаті з ними. Справою моєї честі стало нагадати про себе.

− Ей, полегше! Я взагалі тут і сам можу про себе розповісти!

А самому зашкребло: "Про що вони? Це я відкинувся? Я?"

− Та так, як завжди для рудого. Нічого путнього, − Баюн не звернув на мої слова жодної уваги.

"Ну добренько, я помовчу, послухаю вас, накурених, а далі видно буде!" − я всівся просто на підлогу і зі знудженим обличчям слухав те дикунство. Везе ж мені на причмелених.

− Як з такими цей світ рятувати, не знаю. Я до Валентина звикав пів людського року, а тут знову таке! − сірий скрушно захитав головою, − Ти впевнений, що для порятунку потрібна тільки руда масть?

− Та, точно. Провидиця напередодні пророцтва може "Гарфілда"(1) глянула, чи що там ще на неї вплинуло, але тільки рудий.

Капець хмикнув. Я теж, бо звучало ржачно! Білосніжне створіння глянуло на мене з осудом і дивним голосом спитало, що сталося з Валентином. Баюн взявся розповідати.

Я, виявляється, мав до зникнення її зазноби пряме відношення. А її зазноба мала відношення до моєї появи у цьому стрьомному місці в рудій шубі.

І я згадав.

Так, напився я з Андрієм вчора в тютю і сів за кермо. Фари зустрічної засліпили мене, а далі ...

Філософсько - ліричний відступ (куди ж без нього): не сідайте п'яні за кермо і завжди знатимете, як закінчився ваш вечір.

Бо як було далі, я не знав.

Продовжив розповідати Баюн. Я виїхав на зустрічну, і пішов на таран з якоюсь автівкою. Та так, що вилетів через лобове скло і що б ви подумали? Саме в той момент у кущах, що росли обабіч дороги, сидів рудий Валентин. Що він там робив, Баюн не знав. Але з Валентином постійно так було. Завжди з'являвся невчасно і не у тому місці. Моє тіло зі всього маху гепнуло на кота і я, сам того не відаючи, в прямому сенсі витряс з нього душу. А свою у котяче тільце засунув.