− Ей, куда ти преш? Одоробло сліпе! Не бачиш, що я тут йду! Хм! Чи сиджу? Трясця! Що я роблю навкарачки на тротуарі? − я підняв голову вгору й обімлів. Яке неймовірно голубе небо із зеленкуватим відтінком!
«Та-а-ак! Погоджуся з тим, що вчора я нажлуктився не по дитячому. Ще й сьогодні штормить. І на землі я чогось сиджу, а не сто… Що за..?»
Я підняв руку і вражено розглядав її. Я в шубі, на руці − дивна рукавиця. Такі у прокатних пунктах продають, на костюмовані вечірки. Схожа на котячу лапу! І шуба звідти?
«Стоп. Зараз літо! Яка до собачих чортів шуба і рукавиці? Та я в житті у шубах не ходив. Я що, дебілом став чи то хтось прикольнувся? Точно, то Андрюха! Ну я йому…» − тільки хотів другою рукою стягнути рукавицю, а вона теж у такій же: волохатій, рудій у тонку смужку. Напружився, стріпнув рукою, щоб рукавиця злетіла, а пазурі з рукавиці − скік, і вже зверху.
"Бляха, та вона ще й механізована! Кігті висовуються!"
Я декілька разів напружив руку і декілька разів з рукавиці вилізли пазурі. Клас! Потрібно перевірити, як воно працює, та спочатку ті дурнуваті хутряні вироби здалося б з себе скинути.
Але рукавиці не злітали з рук, хоч ти трісни!
«Що зі мною таке? Сили нема вже навіть рукавицю зняти. Вставай, пияцюго! Більше ні грама, ніколи…» − я захотів піднятися з землі та зразу ж й відчув, що втрачаю рівновагу. Знову гепнувся на всі чотири.
− Мамо, подивися, як котик на задніх лапках гарно танцює!
Повернувся на голос і побачив, що до мене біг опецькуватий хлопчисько. Ну нічого собі! Знову просто на мене валив, як танк!
"Та що вам всім повилазило, що ви не бачите − тут я є! Де його мамця? Треба зараз з нею виховну роботу провести. Зовсім дитину не пильнує" − я відсунувся убік, уникаючи зіткнення, роззирнувся довкола, вишукуючи дитинячу маму і того нещасного котика, який так сподобався хлопчикові.
− Моя ти гарнюня! Хтось тебе викинув? Мам, можна ми його собі заберемо?
Ось тут я сторопів. Бо поки дитятко в мами питало дозволу, раптово чимось чи кимось підчеплений попід пахви, я підлетів вгору. Прямо перед моїми очима постало сіро − зелено – блакитне щось. Обличчя, не обличчя – бо дивного кольору. Волосся мені дибки встало по всьому тілу.
– Ану пусти мене! Пусти, бо я тобі зараз як вріжу! – грізно верескнув я. Насправді те обличчя мене так налякало, що врізати я міг хіба дуба! В стані афекту (гадаю, що мав якраз такий стан) почав щосили шарпатися, щоб вирватися з лап бридотного чудовиська.
Не знаю, скоріше за все я там йому щось приробив, бо в якусь мить зрозумів, що падаю на землю, а дитинисько верещить дико десь збоку:
− Ааааа! Мамо! Він мене подряпав!
Я вже не слухав, чи шпетила там мамця свого малого бевзня, чи ні. Відчув, що основне зараз -за будь-яку ціну врятувати свою шкуру. Чудовисько десь близько і хто його зна, чи наступного разу я вирвуся з його лап.
«Втікати!»
Хай жере мамцю з продовженням її роду. Головне у моєму житті − то я сам!
Кхм! Тут просто зобов'язаний підказати вам, як жити. Житимете так, як я, і ви − в ажурі! А як я живу?
Кредо всього мого прекрасного життя-буття – «Втеча»! Чудова стратегія, скажу я вам! Коли насувається небезпека (читайте: шлюб, сім’я, діти, обов’язки, аліменти... Ну можна список продовжувати, але все і так зрозуміло, гадаю), втеча − єдино дієвий шлях до порятунку. Щоб не втопитися у сірій буденності життя - втікайте від усіх небезпек!
Все! Далі часу на філософію нема. Мушу бігти! Ні-ні! Дякувати не потрібно!
Я помчав щодуху, аж земля піді мною дрижала. Ще жодного разу я так швидко не втікав, як зараз. Ціль була: сховатися за рогом найближчого будинку.
На швидкості під двісті кеме на годину я завернув за ріг і відчув, як під час того крутого повороту мій зад з ногами закинуло вбік. І понесло в іншу сторону. Вхопився руками за землю, щоб не занесло мене цілого…
«Бляха, що я тільки що зробив? Руками за землю вхопився?"
Від усвідомлення дурнуватості своїх дій я сповільнив, а тоді й зовсім припинив біг. А втікав то я, мов тварина, на чотирьох! Що зі мною робиться?
Точно! Як я раніше не здогадався! Біла гарячка!
«Васю, щоб ти всрався! Допився нарешті!» − втулився знову на землю дупою, з міркуванням, що може мене зараз попустить.
Коли накуришся, то через якийсь час попускає. Може з алкоголем теж так. Так от звідки ті чудовиська, і шуба, і рукавиці взялися. Глюки!
А може мені в лікарню треба податися? Геніально!
"Васю, ти молодець!"
Знову філософсько-ліричний відступ!
Хваліть себе!
З власного досвіду знаю: як сам себе не похвалиш, ходиш як обпльований! Бо ніхто, повірте, ніхто не цінує вас краще, ніж ви самі. Коротше, всі поняли? Бухнув − молодець! Ригнув − молодець! Геніальна ідея − молодець! Та не дякуйте, кажу! (Дякую в кишеню не покладеш!)
Про що я, такий молодець, тільки що говорив? А! В лікарню зібрався, точно! Поки ще пам'ятаю адресу! А то мало що!