Сокіл

— Доброго ранку, Соколе! Час прокидатися, — розтікся кімнатою лагідний, жіночий голос.

Олексій розплющив блакитні очі, присівши на краю ліжка.

Колишній сержант десантно-штурмових військ, а нині працівник національного архіву задумливо вдивлявся у протилежний бік кімнати. Бойовий винищувач, зображений на жовто-блакитному стязі невимушено нагадував Олексієві минулі часи.

Відлуння нещодавньої війни, що пронизливо лунає у вухах пострілами великокаліберної турелі й розлітається навсібіч численними уламками осколкових гранат. 

Міцний, оголений торс колишнього військового, прикрашає маленький натільний хрестик, віднедавна прийшовши на зміну металевим, армійським жетонам. Попри молодий вік, загартоване боями тіло встигло збагатитися низкою шрамів. Сучасна медицина здатна творити дива, втім травми минулого час від часу нагадують своїм власникам, що попри міцний дух ми всього лише люди.

— Кава готова! — долинає знайомий і дещо веселий, жіночий голос системи керування оселею.

«Вона» завжди спокійна, готова у будь-який час вислухати, підтримавши розмову. Не вимагає уваги й терпляче чекає допоки він повернеться додому, привітно вітаючи, неначе й дійсно не байдужа до його долі. Олексій радо б взяв її за дружину, якби зустрів ласкаву господиню в обрисах реальної жінки. 

Сильний та мужній, Сокіл міг підкорити не одне дівоче серце, втім кому потрібен скалічений, колишній сержант, що ладен посеред ночі, раптово зірватись на крик, знову побачивши жахи минулого.

На зайві думки немає часу. За пів години біля центрального входу на Олексія чекатиме шатл, котрий доправить його до урядового кварталу. 

Ванна кімната зустрічає свого тимчасового власника спалахом яскравого світла. У прямокутному сенсорі, віддзеркалюється рішуче обличчя. Коротка армійська стрижка надає потрібної, чіткої форми русявому волоссю. Погляд блакитних очей здається чистим, ховаючи за мужньою поставою непідробну щирість. Проте Олексій не з тих, хто не промине жодної нагоди похизуватися собою.

Холодний душ на певний час нейтралізує вир думок. Допоки господар тут, новітня кухонна шафа завбачливо «чаклує» над сніданком. Звичне ранкове тренування сьогодні доведеться пропусти - в департаменті не вибачають затримок.

Як і зазначалося в електронному листі, що напередодні ввечері надійшов Олексієві, у призначений час урядова «Смерека» вже чекає на свого майбутнього пасажира. Світ змінився, втім бажання можновладців користуватись шатлами українського виробництва приємно тішить.

Олексій вмощується на задньому сидінні, вкладаючи до вух м'які кульки. Вже за мить вони набувають ідеальної форми, перетворюючись у зручні навушники. На лівій руці Сокола енергетична, сенсорна рукавиця і легкий дотик правиці миттєво переносить його до світу музики. У вухах грає улюблений рок. Як не крути, а робота у найбільшому з національних архівів має свої переваги, надаючи перепустку фактично до будь-яких найстаріших файлів, нехай й заборонних.

Легковий шатл, що зовні нагадує прототип зі старого, як світ, але від того не менш цікавого фільму за участі Брюса Вілліса, завзято маневрує вулицями, ніби рухаючись в унісон з голосом вокаліста. У стародавній пісні йдеться про війну, портвейн та завершений бій. «Краще вже така війна, ніж справжня», проноситься у голові Олексія.

Автівка майбутнього зупиняється і вже за кілька хвилин Сокіл заходить до ліфтової кабіни. Новітня капсула швидко підіймає його до заповітного поверху де на колишнього сержанта вже чекають.

Порожній, світлий коридор, Олексій нерідко буває в цих стінах, втім сьогодні це не звичайний робочий візит.

Подвійні двері кабінету розчиняються, безумовно, система охорони вже повідомила щодо його візиту.

— Привіт, Соколе! — пролунав глибокий, приємний тембр чоловіка, що стояв в пів оберту до панорамного вікна, загадково посміхаючись Олексієві.

Полковник Андрій Плющ, колишній бойовий офіцер, а у недалекому минулому безпосередній командир Сокола. Нині, коли збройний конфлікт щодо розподілу нових територій вичерпано, Плющ змінив поле бою на одну з керівних посад департаменту внутрішньої розвідки. Втім, попри нові завдання, армійський вишкіл помітний неозброєним оком. Військова офіцерська форма бездоганно сидить на тренованому, міцному тілі, нагадуючи навколишнім справжнє походження свого власника блакитною емблемою у вигляді небесного щита.

— Доброго ранку! — відповів Сокіл, сідаючи по інший бік письмового столу.

У свої тридцять Олексій вперто відмовляється спиратись на тростину, не полишаючи занять спортом, втім пошкоджена нога вже не та, що раніше.

— Я радий знов тебе бачити, мій бойовий друже! Пропоную відразу перейти до справи, — у голосі полковника відчувалося передчуття чогось важливого. — Скажи мені, Соколе, що тобі відомо про «Вирій»…

— За повір'ям слов'ян - міфічна країна, щось на зразок раю, — без краплини роздумів відповів Олексій.

На обличчі Плюща знову промайнула усмішка. Він чудово розумів, що за останні два роки, котрі Сокіл працює у найбільшому з національних архіві підлеглий, знає куди більше ніж пересічний громадянин. До того ж всі запити, які надходять до пошукової системи так чи інакше відстежується, а отже розвідці добре відомо усе чим коли-небудь цікавився колишній сержант.

Насправді Сокіл без сумніву розумів, що саме мав на увазі полковник. 

Науково-дослідний комплекс «Вирій» свого часу і справді перетворився на справжній рай для згуртованої команди найкращих робототехніків, програмістів та механіків різноманітних напрямків. Отримавши неймовірні дотації від держави, проєкт був спрямований на поновлення колишньої слави видатних українських інженерів та прокладання шляху для нових світових відкриттів.

На старті проєкта все йшло, як слід і невдовзі, уряд мав отримати перші вагомі результати праці вітчизняних науковців. Проте занурюючись усе глибше під землю, аби розширити межі станції, робітники натрапили на дивне родовище, сповнене незнаного донині ресурсу.