Глава 8. Затримання ящерів

Через кілька годин у відділку Дін помітив, що я від нього далеко не відходжу і займаюся в його кабінеті.

— Міро, ти як?

— Усе гаразд.

— Мені потрібно поїхати на виклик із хлопцями.

Він помітив переляк у моїх дитячих очах.

— Ти побудеш у відділку?

Я похитала головою, а в самої піднялася паніка, що мене кидають.

— Гаразд, люба, йди на ручки. Що небудь придумаємо.

Підлеглі, коли побачили його зі мною на руках, здивувалися. А я вчепилася в його костюм і не могла змусити себе відпустити його.

— Не відпускає? — запитав Теос. — Доведеться накладати захист на маленькі вушка. Чуєш, кнопка?

— Угу.

У машині я перетворилася на кошеня і вже кігтиками трималася за одяг батька. Мене гладили по голівці й чухали за вушком. Це трохи заспокоювало, але не настільки, щоб я відпустила.

— Так, Міро, ми приїхали. Потрібно, щоб ти так зачепилася, щоб не впасти, якщо я приберу руки.

Я перебралася до нього на плечі, вийшла майже муфта. Лежала пузом на плечі й кігтями трималася за одяг.

— Що в нас тут? — запитав батько і накинув на мене щит, що гасить звуки так, що я все бачила розмито.

Він одного не врахував — запах. Я його відчувала, і це змушувало сильно нервувати. Не знаю, що за справа у них була, але пахло кров'ю і болем.

— Ящерів вдалося зловити?

— Їх порвали. Вони думали, хлопці нешкідливі, поки не сунулися. Ось те, що залишилося. Ви добре затемнили щит?

— Так. Ай, усе ж проколола щит. Гострі кігті. А відпускати мене не хоче.

Дін погладив мене і, знявши з плеча, притиснув до грудей. Тут я змогла заритися носом у його одяг, і батько зрозумів свій промах із запахом. Він наклав ще й повітряний фільтр, перш ніж пішов дивитися на останки ящерів. Було добре видно, що під людською шкірою ховається шкіра ящера.

— А хто наші жертви, що не відбулися?

— Трійця молодих хлопців. Зняли маленький старий будинок на час навчання у складчину. Ось вони, бійці.

— Так-так, хлопці, на кого хоч учитеся?

— Ми перший курс бойових магів в академії закінчили, — сказав худорлявий хлопчина, за запахом вгадувався лис, як і його друзі. — Вони нас їжею назвали...

— Якщо ще раз до вас прийдуть, залиште живими, можна поламаними, але живими. А то мертвих ми не допитаємо, а це дуже треба.

— А що з нами буде?

— По голові можу погладити, — сказав Дін. — Куратору вашому зателефонувати? Може, вам допомога потрібна?

— Ми вже зателефонували. Магістр Ялін обіцяв прийти.

Після цих слів влетів Тейлін.

— Блін, Діне, ти навіщо дрібну притягнув?

— А ти спробуй відчепи. Ще й дивилася на мене переляканими оченятами, ніби я її кидаю. Не зміг залишити.

Тейлін, поки слухав відповідь, оглянув своїх підопічних і видихнув.

— Можу побачити, хто на них напав. І скільки їх було?

— Двоє, — сказав лис.

— Це ящери. Йди за мною.

Тейлін собі під ніс вилаявся, дивлячись на те, що залишилося від двох ящерів. А потім голосно сказав:

— Хоч не даремно ганяв лисенят, а то такі задохлики були рік тому.

Він повернувся до хлопчаків і запитав:

— Як ви їх так розірвали?

— Ми обернулися з переляку, — сказав інший хлопець. — Ліна схопили і спробували голову скрутити, ми обернулися і зубами їх. А в них під шкірою інша шкіра...

— Пощастило, що не павучки під нею були, — сказала батькові, обіймаючи його за шию руками.

— Чорт, Міро, навіщо ти розкрила мій щит? — пробурчав Дін, швидко збагнувши, що я встигла побачити, бо він не відстежив момент, коли я обернулася, і сам став підтримувати на автоматі.

— Цікаво стало.

— Що ти встигла побачити?

— Ем, все.

Троє лисенят дивилися на мене широко розкритими очима.

— У нього руді вушка на голові.

Я показала на одного з хлопців. Двоє інших теж показали свої вушка. Я потягнула до них руки. Мені дозволили помацати лисячі вуха.

— Справжні!

— Так, дитячий садок, тіла зараз приберуть, докази зберуть. Увечері зможете зайнятися прибиранням. І якщо ще до вас полізуть, залиште їх живими до нашого приїзду. Тейлін, о котрій закінчується школа?

— О другій, — усміхнувся чоловік. — Я ще залишуся з хлопцями.

Дін, вийшовши на вулицю, перевірив час, був полудень.

— Ти з Марією підеш до Рінверів?

— Угу. А ти ввечері прийдеш?

— Обов'язково. Ходімо перекусимо.

— Я не хочу.