Глава 3. Донька

Через якийсь час я вже носилася по ділянці за пухнастою кулькою, якою управляли підлеглі Діна. Вони помітили мій дитячий інтерес до іграшки і гралися з кошеням. Ув'язнені шарахалися від мене, бо боялися зачепити й отримати прочухана за травмування дитини, хай навіть випадкове.

— Спритна кнопка, — сказав один із затриманих. — Звідки стільки сил носитися так довго?

Хтось із хлопців, що керував м'ячиком, закинув його на порожній стілець колеги. Я спробувала застрибнути, і їм довелося ловити мене магією, бо я ледь не шльопнулася на підлогу. Перелякано нявкнула, але зрозуміла, що не вдарилася. Мене поставили на підлогу, і я вже на напівзігнутих втекла до Діна.

— Налякали, — сказав колегам Януш.

Я пошкрябала у двері, мені їх одразу відчинили. Дін підхопив мене на руки і дбайливо притиснув до себе, погладив по спині. Помітила, що в нього в кабінеті було ще шестеро чоловіків у формі.

— Набігалася? Чого тебе трясе? Хто посмів налякати?

Він виглянув у загальний зал і запитав:

— Хто її налякав?

Один офіцер встав і покаянно сказав:

— Не розрахував і закинув іграшку на стілець, вона не змогла застрибнути і майже впала. Ми зловили, але малятко злякалося.

— Ясно з вами. Сподіваюся, висновки зробили. Вона ще занадто маленька, високо застрибувати не може.

— Так, сер.

А я на руках заспокоїлася і заснула. Дін повернувся в кабінет і продовжив нараду, не спускаючи мене з рук, але говорив уже мʼякше і не лаявся. Підлеглі з вдячністю подивилися на спляче кошеня, бо зараз отримували рознос за свою самодіяльність.

— Вам просто казково пощастило, — врешті сказав шеф. — І те, що ви вижили, і те, що моя донька вирішила зайти саме зараз.

Я почала сонно перевертатися, мене переклали на крісло, і я одразу витягнулася і замурчала. Ще через годину Діну принесли документи, і зайшов його друг Теос Рінвер.

— Скажи, чого хлопці вийшли із задоволеними мордами?

— Від того, що Міра врятувала їхні шкури своєю появою. Я думав, поб'ю їх, а тут вона пошкрябалася і зайшла налякана.

— Ти б бачив, який вона забіг влаштувала по ділянці, веселилася від душі, гасаючи за пухнастим м'ячиком. Документи на дитину? — запитав Теос, показавши на конверт на столі.

— Так, почекай хвилинку.

Вчитуючись у документи, у Діна округлялися очі.

— Ти пам'ятаєш, як Лія стала твоєю онукою?

— Так.

— Пам'ятаєш, що навіть по крові вона ваша?

— Не тягни.

— Мій молодший син зробив так, що Міра тепер за кров'ю моя дочка. Я йому ляща все ж таки дам, у виховних цілях. Моя дівчинка, мій скарб...

— Радий за тебе, друже. Ти змінюєшся на краще. Накинь завісу нечутності, щоб ми їй не заважали, і послухай Януша, що Міра йому говорила. Дівчинка бачить світ по іншому.

Вислухавши Януша, Дін насупився.

— Я думаю, її дар, як і в Лії, прокинеться рано, тим паче якщо він у неї був у її світі. Крихітку потрібно підтримати і пояснити, що якщо вона бачить світ по іншому, то з нею все гаразд. А то вона думала, що божеволіє.

А я прокинулася від тиші, моє пробудження одразу помітили і прибрали якусь бульбашку, що була наді мною. Я одразу перетворилася і запитала:

— А що це наді мною було?

— Полог, щоб ми не заважали тобі своїми розмовами. Ти так солодко спала, не хотіли будити. Виспалася?

— Угу. Я піду поїм.

— Допомогти?

— Ні.

Дін посміхнувся моїй серйозній мордочці.

— А ти їсти йдеш? — запитала, обернувшись у дверях.

— Іду, донечко, іду.

Ще через деякий час до батька прийшов чоловік, що з вигляду нагадував сушену воблу. Він майже без стуку увійшов до кабінету і скупо посміхнувся, побачивши мене у вигляді кошеняти. Я лежала на сусідньому кріслі і дрімала з трохи прикритими очима.

— Отже, тепер ви її опікун.

— Я її батько, навіть по крові.

— Чому вона не в школі? Вона має швидше адаптуватися до нашого світу, щоб ми могли зрозуміти, як ми можемо взаємодіяти з її світом. Там вона вже закінчила школу, навчалася на першому курсі й навіть працювала та жила окремо від батьків. А ви з нею няньчитеся, як із немовлям.

— А по моєму, ви багато на себе берете, щоб узагалі щось вимагати від дитини, яка поки що тільки адаптується до нового світу. Ви не помітили, що вона менша, ніж була в перший день переселення? Вас це не збентежило?

— Ні. Мізками вона вже доросла і вміє брати відповідальність.

— Якщо життя змусить, будь хто навчиться, — хмикнув Дін. — А тепер пішов геть із мого кабінету і від моєї доньки. Я не дозволю тиснути на неї і наїжджати. Хочете взаємодіяти з іншим світом — шукайте можливості.

— А чому дорослі не можуть піти? — запитала я. — Адже там вже є один із дорослих, ведмідь. Його навіть бояться і поважають.