Глава 22.

З Алексом ми тепер могли тільки зідзвонюватися. Гор його в примусовому порядку переселив до себе. Як він сказав:

— Хоч нагляну за другом. І ще одні руки в домі зайвими не будуть.

Так Алекс навчився няньчити немовлят. Навіть годувати з пляшечки. Ми з ним починали ранок разом. Хто перший прокинувся, той і дзвонив, будив другого. І засинали теж так само. Зробили це своєю традицією. І так ми могли не божеволіти від відстані. Я бачила, як ростуть діти друзів. Надсилала їм подарунки, замовлені через сайти. Найскладніше було з батьками. Але вони примудрялися відкривати портал із дільниці й гостювали тоді тут у фортеці щонайменше тиждень. Також привозили Тіма і маленьку Марійку та дітвору Яліна. Знаходили безпечне місце звідки перейти і відкривали портал.

Ялін із дітьми та дружиною йшов через академію. Дітвору забрав в академію, там вони віддалено займалися в школі і були в нього на виду. Дідусь Теос традиційно відкривав у ділянці портал. Там він губився в загальному магічному тлі. З Алексом ми тільки через телефон спілкувалися. І вирішили, що так поки що безпечніше. Тому що я дорослішаю і мені складно себе стримувати поруч із ним. І йому теж важко відчувати мене, мати можливість доторкнутися, але при цьому стримувати себе.

Майстер Грот, за весь час, що я жила у фортеці, спробував впихнути в мою голову все, що він знає з цілительства. І тепер я вмію робити навіть операції і повністю замінювати його у фортеці. Але за межами фортеці я не маю права практикувати.

— Ну що люба, як підеш в академію, будеш вчитися на двох факультетах! — задоволено мружачись говорив мені Грот. — Будеш не просто бойовим магом, а бойовим цілителем. Адже тобі, по суті, тільки диплом залишилося отримати. Ми в тебе вже стільки вклали знань і практики.

Кивнула, погоджуючись, і подивилася на час. Наближався час зідзвону з моїм котиком. Цілитель помітив, як я поглядаю на час і відпустив із лікарського крила. Одразу пішла до себе в кімнату. Сьогодні повернулися солдати з походу. Молоді хлопці не послухалися командира і їх трохи погризли. Довелося багато зашивати.

— Привіт! — сказала, задоволено посміхаючись Алексу.

— Привіт, кошеня, — проворкував коханий, жадібно дивлячись на мене. — Знала б ти, як я сумую за тобою.

— Я теж сумую. Як у тебе справи?

— Завдяки твоїм підказкам і дару, ми цілі. Малим Гора сподобалися твої подарунки.

— Наші, ти мені допомагав.

— Кохаю тебе, — муркотнув друг.

— Я тебе теж кохаю. А в нас молодь знову вироблялася, довелося багатьох зашивати.

— Хто тут бурчить? — Гор з'явився в полі камери — Спасибі за подарунки. Що, знову новобранці відзначилися?

— Ага, вважають себе дуже розумними. На щастя, сьогодні без відірваних кінцівок. Я ще не настільки загартувала нерви, щоб руки пришивати. Гроту фіолетово, а в мене в очах темніє. Але відчуваю, ці уроку не засвоїли. Як їм втовкмачити правила, а?

— Ой, Ліє, пришиєш ти їм руки, і вони порозумнішають, і тобі загартування.

— Знову підглядав мої видіння, навіть із відстані.

— Він не тільки підглядає, а й мені транслює, — морщачись, сказав Алекс — Ти маєш рацію, рідна, тут нерви мають бути загартовані. Як дідусь без тебе буде?

— Сказав, буде брати раз чи два на тиждень у мене консультацію. Мені ж не обов'язково для цього бути у фортеці. Я прям не вірю, ще кілька місяців, і я втечу звідси.

— Ага, відразу в академію, — нагадав Гор. — Його, між іншим, не перевели.

— Навіщо тобі переводитися? Я ж казала, я буду з тобою працювати. Краще в гості приїжджай.

— Прийду.

— Хочу на вашу зустріч подивитися. Чи сильно будуть іскри летіти.

Алекс фиркнув і хитро подивився на друга.

— Ти потерпи, поки їй офіційно стукне дев'яносто і потім тільки тягни хоч заміж, хоч у ліжко.

— Так, я поїду тільки після дня народження, — сказала друзям.

— Ліє, спати лягай! — обурилася Марійка, донька Тейліна.

Вийшла в коридор.

— Так, у мене знову діти гостюють. Я з ними відразу в академію піду. Їх батькам здам, а сама піду на іспити. Я ж одразу на два факультети вступатиму.

— А чого так? Давай уже відразу на артефактора. Давид же туди пішов.

— Ні вже, не хочу. Артефакторика його покликання, не моє.

Гор залишив нас самих. А ми стоїмо, один на одного через проекцію дивимося жадібно. Дуже хочеться до нього доторкнутися, поцілувати. Губи й пальці поколює від цього.

— Спати пора, — Ронбер спіймав мене зі спини. — Привіт, Алекс і бувай.

Брат вимкнув нашу розмову.

— Ронбер!

— Що? Спати пора, ти час бачила?

— Ти як татом став, такий суворий-суворий став і правильний-правильний.

— Ну повинен же я своїм кнопочкам донечкам показувати правильний приклад. Вони вже в ліжечках тихо сопуть. А ти тут гуляєш.

— У нас традиція зідзвонюватися перед сном.

— Потерпи вже, недовго залишилося.

Через кілька днів знову відправляли солдатів на зачистку нечисті, і тут моє видіння вже збулося. Ці бовдури все ж не послухалися і їх гарненько порвали. Благо, що товариші змогли відбити їх у нечисті і надати першу допомогу, і послати мені сигнал. Довелося допомогу деяким дурням надавати просто на місці. Інакше стікли б кров'ю. А вже у фортеці, на пару з Гротом і ще одним цілителем, пришивали відірвані руки і пальці. І зашивали рвані та вирвані шматки плоті.

— Може, як оклигають, висікти? — запитала в колег.

— Обов'язково, — сказав дідусь.

— Дідусю, я тебе просила не заходити зі спини, коли я працюю. Тебе рятує, що в мене в руках тільки голка!

— У твоїх руках, навіть голка, грізна зброя. Я досі пам'ятаю, як ти однією голкою нечисть убила.

— Це був, один-єдиний раз і ця капость дрібною була! А взагалі, ти світло затуляєш.

— Як наші шибеники? Жити будуть?

— Жити-то будуть, — хмикнув Грот, — але от чи додасть їм це розуму, сумніваюся. Зірка наша скоро в академію поїде. А ми з Роном можемо просто не встигнути всіх врятувати наступного разу.