Глава 14.

Ми рухалися повільно. Дорога до Чикаго була схожа на занедбане поле бою — асфальт потріскався, подекуди його повністю вкривали зарості високої трави і бур'янів, які намагаються повернути собі територію, колись відібрану людиною. Зейн обережно об'їжджав купи каміння і проржавілі кістяки автомобілів, які здавалися мовчазними вартовими нашої згасаючої цивілізації.

Перші кілька годин у машині стояла напружена тиша. Джейсон продовжував дивитися спідлоба на Зейна і його товаришів, ніби все ще чекав якогось підступу. Я могла зрозуміти його тривогу, але й не могла не помітити, як поступово напруга спадала — багато в чому завдяки нескінченним дідівським жартам Нейтана і безмежному оптимізму Іві.

Коли Зейн втомився і поступився місцем за кермом Маршалу, ми зупинилися буквально на кілька хвилин. Після кількох годин той, своєю чергою, передав керування Нейтану. Кожна зупинка трохи розслабляла нас, і незабаром навіть Джейсон перестав хмуритися при кожному слові, яке злітало з губ Нейтана.

— Гей, народ, а ви знаєте, як називають сумну чашку кави? — укотре бадьоро запитав Нейтан.

— Господи, тільки не це... — простогнав Маршал.

— І як? — щиро зацікавилася Іві, готова підтримати будь-яку безглузду затію.

— Депрессо!

Іві пирснула зі сміху, а ми з Джейсоном переглянулися, похитавши головами.

Після кількох годин ми вирішили зробити невеликий перепочинок біля занедбаного торгового центру. Містечко, через яке ми їхали, називалося Лінкольн. Маршал, вийшовши з машини й озирнувшись, сказав:

— Тут має бути безпечно. Мародерам тут особливо ловити нічого, вони зазвичай віддають перевагу великим містам, де є хоч якийсь шанс на корисну здобич.

Ми обережно зайшли всередину. Торговий центр зустрів нас тишею і тьмяним світлом, яке ледь проникало крізь каламутні вікна. Всюди лежали розбите скло, стіни були вкриті шаром пилу, а деякі вітрини виглядали так, ніби їх залишали у великому поспіху.

Ми з Іві та Джейсоном почали блукати коридорами, розглядаючи розбиті та розграбовані вітрини з одягом і побутовою технікою. Але незабаром ми натрапили на щось цікавіше.

— О, дивіться! — вигукнула Іві, посміхаючись і вказуючи на вивіску «Intimate World». — Може, хоч там знайдемо щось корисне?

— Так, твоя головна проблема зараз явно у відсутності романтики, — єхидно підмітив Джейсон.

— Ну знаєш, у постапокаліпсисі теж потрібно чимось розважатися, — знизала плечима Іві і зайшла всередину.

Ми з Джейсоном переглянулися і, посміхаючись, пішли за нею.

— Боже, хто взагалі це використовує? — Джейсон поморщився, розглядаючи яскраво-рожевий костюм медсестри.

— Ну не знаю, Джейс, — Іві картинно приклала до себе мереживний корсет. — По-моєму, тобі б дуже пасувало.

Джейсон тут же почервонів і відвів погляд, пробурмотівши щось невиразне. Я засміялася, не витримавши, і ми ще трохи походили магазином, вдаючи, що цікавимося товаром, хоча більше просто намагаючись відволіктися від реальності.

Залишивши друзів, я попрямувала до аптеки, куди нас попросив заглянути Маршал. Там, серед напівпорожніх полиць і розірваних упаковок, я помітила Зейна. Він уважно розглядав якісь пігулки, звіряючись із запискою, залишеною Маршалом.

— Знайшов щось корисне? — тихо запитала я, підходячи до нього.

— Термін придатності закінчився дуже давно, але Маршал сказав, що краще це, ніж нічого, — Зейн зітхнув і кинув коробку в сумку.

— Не дуже втішний опис, — я посміхнулася, але посмішка швидко згасла. — Зейн, ти... ти думаєш, вони впораються? Я маю на увазі мого батька і батьків Джейсона та Іві...

Він повільно підняв голову, його темні очі дивилися глибше, ніж зазвичай.

— Думаю, так. Твій батько сильний. Він знає, що робить.

Я відвела погляд.

— Знаєш, а я не впевнена. Іноді мені здається, що я просто повинна була бути поруч.

Зейн обережно торкнувся моєї руки, м'яко змушуючи подивитися на нього.

— Я теж багато чого зробив неправильно. Занадто довго закривав очі. Я боюся, що підвів Маршала і Нейтана. Вони довірилися мені, йшли за мною, а я... я чекав, коли щось стане очевидним. Можливо, я міг би запобігти всьому цьому раніше.

Я м'яко стиснула його пальці, втішаючи і його, і себе одночасно.

— Ти зробив усе, що міг.

— Але цього було замало, — промовив він майже пошепки.

Наші погляди затрималися один на одному, і в цю мить я раптом відчула, як між нами виникло щось більше, ніж порозуміння і тривога за близьких. Тонка, але відчутна близькість, яку ми обидва боялися визнати.

Зейн зробив крок трохи ближче, і на мить мені здалося, що він збирається мене поцілувати. Але замість цього він лише поправив пасмо мого волосся, м'яко заправляючи його за вухо.

— Давай повернемося, — сказав він трохи хрипким голосом. — Решта вже, напевно, чекають.

Я кивнула, відчуваючи, як швидко б'ється серце.

Коли ми повернулися до машини, решта вже були там. Маршал уважно вивчив вміст нашої сумки і задоволено кивнув.

— Цього вистачить, щоб протриматися якийсь час.

Ми знову розсілися по місцях. Тепер за кермом знову був Зейн. Джейсон виглядав спокійніше, а Іві весело переказувала Нейтану наші пригоди в магазині.

Машина рушила.

Коли до Чикаго залишалося, за словами Зейна, зовсім небагато, наша машина несподівано з'їхала з дороги і, трясучись на кожній купині, попрямувала кудись убік, до покинутої промислової зони. Перед нами відкрилася похмура картина з десятків, якщо не сотень, іржавих автомобілів, величезних навантажувачів і напівзгорілих вантажівок, навалених одна на одну, немов забуті іграшки гігантської дитини. Порожні кузови і кабіни машин були темними провалами, немов очі мерців, які спостерігали за нами в похмурому мовчанні.

Зейн зупинив позашляховик біля великої вантажівки і спокійно бросив:

— Усі виходимо.

Іві тут же зітхнула з неприкритим роздратуванням:

— Серйозно? Навіщо ми зупинилися посеред цього звалища?