Глава 13.

Ми з Іві влаштувалися в кімнаті на другому поверсі з великим двоспальним ліжком, вкритим трохи вицвілою і запиленою, але ще м'якою ковдрою. Після дня бігства і страху це ліжко здавалося мені розкішшю.

Щойно моя голова торкнулася подушки, свідомість одразу ж провалилася в темну порожнечу.

***

Я прокинулася від того, що хтось окликнув моє ім'я.

— Міра.

Голос Джейсона.

Я миттєво розплющила очі, напружилася, вже готова до того, що щось сталося, але, судячи з виразу його обличчя, це був просто новий день.

Іві ж, на відміну від мене, навіть не ворухнулася.

— Іві, вставай, — без особливого ентузіазму сказав Джейсон, уже розуміючи, що підняти її з ліжка буде завданням не з простих.

— Ні, — пролунало сонне з-під ковдри.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Я перевіряла, і «ні» завжди виграє.

Джейсон закотив очі і присів на край ліжка, починаючи розгойдувати її з боку в бік.

— Землетрус! Пожежа! Швидше, вставай!

— Це все заговор! — сонно пробурмотіла Іві й зарилася глибше в подушку.

— Боже, ти просто невиправна, — простогнав Джейсон.

Я хмикнула, спостерігаючи за цією сценою. Щось подібне відбувалося щоразу, коли ми влаштовували разом ночівлі. Ця звична перепалка мимоволі викликала в мене посмішку, але я залишила їх розбиратися один з одним і спустилася вниз.

***

На кухні панувала тиша. М’яке ранкове світло проникало крізь вікно, лагідно огортаючи стіни блідо-золотим сяйвом.

За невеликим дерев'яним столом біля вікна сидів Маршал. Він перебирав різні мазі, бинти і таблетки, зосереджено читаючи дрібні написи на упаковках.

— Джейсон і тебе розбудив? — запитала я, притуляючись до косяка дверей.

— Ні, ми й не спали, потрібно було патрулювати околиці, — відповів він, не піднімаючи погляду. — Як ти себе почуваєш?

— Нормально. — Я подивилася на своє зап'ястя, де все ще щільно сидів годинник. Усередині неприємно занило. — Маршал... вони можуть якось керувати моїм самопочуттям через годинник?

Він нарешті відірвався від своїх ліків і здивовано подивився на мене.

— Не знаю, — чесно сказав він. — Поки ми заглушаємо сигнал, з тобою має бути все гаразд.

— «Має бути» — не саме переконливе слово.

— Це краще, ніж «точно ні».

Я не посміхнулася.

Маршал зітхнув і встав, та легенько поплескав мене по плечу.

— Ми вже це обговорювали, Міро. У найгіршому випадку мені доведеться провести операцію.

Я ковтнула.

— Пам'ятаю... Але це дуже ризиковано.

— Усе тут ризик, Міро.

Я хотіла щось сказати, але нас перервав голос Нейтана з вітальні:

— Якщо ви обговорюєте щось важливе, то я все одно підслуховую.

Маршал закотив очі.

— Нейтане, займися вже справою.

— Я і займаюся, — відгукнувся той. — Чищу нашу зброю. Хоча, звісно, замість цього міг би насолоджуватися життям де-небудь на березі океану.

— А раптом океан давно пересох? — відповіла я.

— А я про що! І як мені тепер насолоджуватися життям?

Маршал фиркнув і похитав головою, але потім багатозначно подивився на мене.

— Якщо хочеш знайти Зейна, він надворі.

Я вдячно кивнула і, залишивши Маршала з Нейтаном і далі перекидатися жартами, вийшла з дому.

***

На вулиці повітря було свіжим, з легким присмаком ранкового холоду.

Зейн стояв біля машини, схилившись над відкритим капотом. Руки його були забруднені в олії, темне волосся падало на лоб.

— Не знала, що ти розбираєшся в машинах, — сказала я, підходячи ближче.

— Ти ще багато чого про мене не знаєш, — відгукнувся він, не відриваючись від двигуна.

— Наприклад?

— Наприклад, що я можу за годину розібрати цю машину на частини.

— А зібрати назад?

Зейн усміхнувся.

— А ось це вже не точно.

Я усміхнулася.

— До Чикаго далеко?

— На машині? Ні, не дуже. — Він закрив капот і витер руки ганчіркою. — Але більшість доріг зруйновані. Можливо, доведеться кинути її на півдорозі і йти пішки.

Я знизала плечима.

— Не страшно. Ти й так тренував мене, щоб я змогла пройти весь цей шлях пішки.

Зейн кивнув, пильно дивлячись на мене.

— А ось Іві, напевно, пониє, — додала я, посміхаючись.

— Ну, я якось переживу. — Він нахилився трохи ближче. — У мене вже є один скиглій.

— Нейтан?

— Попала в яблучко.

Ми обидва усміхнулися.

І в цей момент наші руки випадково доторкнулися.

Це був короткий момент — його пальці ковзнули по моїх, легкий, майже невагомий дотик. Але мені здалося, що час на мить завмер.

Десь у глибині душі ворухнулося щось тепле.

Зейн теж завмер.

Він подивився на мене, і в його погляді було щось невловиме — щось, від чого в мене пересохло в роті.

Але перш ніж хтось із нас встиг щось сказати, нас перервав голос Нейтана:

— Ой-ой, вибачте, що вторгаюся в цей інтимний момент!

Я різко відсмикнула руку, а Зейн лише зітхнув і, схопивши ганчірку, що лежала поруч, став витирати руки. Нейтан, посміхаючись, сперся на двері будинку.

— Я дивлюся, ви тут важливими справами зайняті?

— Ми готові виїжджати? — спокійно запитав Зейн, не звертаючи уваги на його підначки.

— Ну так, звісно. — Нейтан посміхнувся ще ширше. — Але я б почекав, раптом вам потрібен ще час, на другому поверсі якраз є ще одна вільна кімната.

Я закотила очі і, розвернувшись, попрямувала назад до будинку. Проходячи повз Нейтана, я підняла руку, показуючи йому середній палець, хлопець теж не залишився в боргу — із широкою посмішкою на губах, він повторив мій жест.

— Взагалі не смішно, — кинула я через плече.

Нейтан розсміявся, а Зейн, хитаючи головою, пішов за мною в будинок.

***