Глава 11.

Ніч залишилася позаду, змінившись тривожним світанком. Багряні і золотисті смуги повільно розтікалися по горизонту, немов природа намагалася стерти сліди руйнувань, залишених минулим днем. Ми їхали без перерви, але тепер, коли світло почало пробиватися крізь похмуру завісу ночі, було прийнято рішення зробити привал.

Дороги тут уже давно перетворилися на мережу тріщин та заіржавілих слідів від покинутих автомобілів. Десь далеко чулися голоси птахів — рідкість у наших краях, ніби навіть природа боялася жити поруч із нами.

— Тут недалеко є покинута ферма, — сказав Нейтан, схилившись над картою. — Ми часто там зупинялися. Ліс навколо густий, місце приховане, туди не так просто дістатися.

Нейтан кивнув, явно перевіряючи щось у своїх думках, і знову втупився в карту.

Я тихо перебралася на заднє сидіння до Іві. Вона трималася добре, але останні кілька годин її руки тремтіли, а в очах застигав страх. Тепер же вона спала, згорнувшись у клубок і притулившись до мене, немов маленька дитина, що знайшла в цьому хаосі єдине безпечне місце. Я обережно поправила її волосся, намагаючись не розбудити.

Моє місце попереду зайняв Нейтан. Вони із Зейном тихо перемовлялися, обмінюючись короткими фразами, занадто тихими, щоб я могла розібрати. Їхня розмова була напруженою, немов вони обговорювали те, чого краще було б не знати.

Джейсон весь цей час мовчки дивився у вікно, але зброю з рук не випускав. Я бачила, як він нервово смикав ногою, стискаючи пальці на рукояті пістолета так, що кісточки побіліли. Він не говорив ні слова, але його погляд, спрямований кудись у далечінь, видавав усе.

Поруч із ним сидів Маршал — єдиний, хто зберігав видимий спокій. Ніби все, що сталося, ніяк його не стосувалося. Він збирав невелику похідну аптечку, методично перебираючи все, що хлопцям вдалося забрати з бази. У його рухах не було метушні, лише чіткий порядок.

Я неусвідомлено проводила пальцями по холодному металу годинника, відчуваючи його гладку поверхню, ніби намагаючись стерти його існування. Зейн сказав, що вони забрали з бази заглушку, щоб тимчасово приховати сигнал, що надходить із пристрою. Однак це було лише тимчасове рішення. Цей годинник був не просто інструментом стеження — він був кайданами, невидимим ланцюгом, прив'язаним до системи, від якої ми намагалися втекти. Його потрібно було зняти.

Але зняти їх можна було тільки хірургічним шляхом.

— У найближчому великому місті ще залишилися виживші, — глухо промовив Маршал, перевіряючи в руках старий ніж, що нагадує хірургічний скальпель. — Стіна там років десять тому впала. Деякі стали мародерами, інші приєдналися до угруповань. Але є й ті, хто просто... живе. Виживає, як може.

— І там є лікар? — запитала я, не відриваючи погляду від годинника.

— Якщо пощастить, знайдемо когось, хто зможе допомогти, — відповів він. — Але якщо ні...

Я підняла на нього погляд.

— Я сам проведу операцію.

Він говорив спокійно, але в його голосі не було бравади чи порожніх обіцянок. Тільки впевненість. Я знала, що Маршал не був лікарем, але від хлопців я дізналася, що він завжди допомагав пораненим солдатам, зупиняв кровотечі, накладав шви. І якщо вибору не залишиться, я довірю йому свою руку.

Ми прямували до найближчого міста — Чікаго.

Я усміхнулася, дивлячись на дорогу, що зникає за горизонтом. Який іронічний поворот подій. Адже саме туди мене й мали відправити.

І тепер я йшла туди з власної волі.

Щойно ми дісталися до ферми, хлопці одразу ж розійшлися по території, перевіряючи периметр. Мене здивувало, що Джейсон вирушив разом із ними. До цього він не сказав жодного слова за всю дорогу, лише сидів, напружено вдивляючись у горизонт. Я кілька разів намагалася заговорити з ним, але він щоразу відмахувався, відповідаючи односкладово: « Все гаразд» або «Зараз не час».

Але я знала Джейсона.

Він уже взяв на себе відповідальність за мою безпеку. За безпеку Іві. І, найімовірніше, звинувачує себе за те, що дозволив мені так довго перебувати в стінах Бази. Потрібно буде з ним поговорити.

А поки що...

Я спостерігала за Іві. Вона метушилася навколо машини, то витягуючи речі, то знову прибираючи їх назад, ніби не могла вирішити, що робити. Рухи її були різкими, руки тремтіли.

Я зробила глибокий вдих, підійшла і схопила її за лікоть, м'яко розвертаючи до себе.

В її очах плескався страх. Справжній, глибокий, тваринний страх.

І в цей момент мене накрило хвилею сорому.

Якби не моя клята допитливість, якби я не полізла шукати відповіді, якби просто сиділа тихо — Іві була б зараз удома. Зі своєю сім'єю. У безпеці.

Не стримавшись, я нестримно обійняла її, стискаючи у своїх руках, ніби намагаючись утримати в цьому новому, лякаючому світі.

Вона схлипнула і міцніше притулилася до мене.

— Із батьками все ж буде добре? — її голос тремтів.

Я ковтнула сльози, що підступили до горла.

— Я в це вірю. І ти вір.

— А ми? Що буде з нами?

Я відсторонилася, подивилася їй в очі.

Не буду брехати — я й сама не знала. Це питання переслідувало мене всю дорогу.

Коли знімемо з мене цей клятий годинник, що далі? Куди йти? Де жити?

Адже я навіть не знала, який вигляд має світ за Стіною.

— З батьками і з нами все буде добре, — твердо сказала я. — Для початку позбудемося цієї штуки.

Я підняла руку, демонстративно покрутивши зап'ястям, на якому поблискував годинник.

— А далі... Я впевнена, що є й інші поселення. Якщо нас не приймуть, ми побудуємо своє.

Іві схлипнула, але в її очах з'явилося щось іще. Іскра.

Вона хмикнула, ніби висловлюючи своє невдоволення моєю ідеєю, але, здається, їй дійсно стало трохи легше.

Я вирішила допомогти Іві. Нам обом потрібен був хоч якийсь привід зайняти себе, поки інші не повернулися. Разом ми швидко зібрали нехитру вечерю, але багаття розводити не стали — занадто ризиковано. У темряві світло може стати пасткою.