Глава 10.

Моє дихання збилося, у грудях застигли крижані голки страху й недовіри. Хто такий цей Айзек? І куди вони забрали тих двох солдатів?

Перед очима спалахнула напруженість, з якою Зейн дивився на мене під час тренувань. Його неуважність, короткі погляди вбік, коли він думав, що я не помічаю. Але ж я помічала. Я помічала багато чого, але вважала за краще не звертати уваги. До сьогоднішньої ночі.

Я помилялася. Справа була не в мені.

У голові тут же спливають чутки. Рада. Чортова Рада. Про неї завжди говорили пошепки, обережно підбираючи слова, немов навіть думки про цих людей могли принести неприємності. А може, так воно й було? Кожна нова історія про Раду звучала абсурдніше за попередню, але в найбільш темній з них незмінно фігурував Науковий корпус.

Говорили, що за їхнім наказом спецпідрозділ Тіней викрадає людей. Просто так. У звичайний день, у звичайний вечір — людина могла вийти на вулицю і зникнути. Без сліду. Без шуму. Ніби її ніколи й не існувало. Ті, хто намагався докопатися до правди, говорили про експерименти. Про щось нелюдське. Ніхто не знав напевно, що там відбувається, але кожен підозрював найгірше.

А тепер це більше не здавалося казкою.

Я стиснула кулаки. Останнім часом ситуація в місті загострювалася: продовольства ставало дедалі менше, а діти, незважаючи ні на що, продовжували народжуватися. Це звісно викликало невдоволення серед членів Ради. Вони завжди думали про порядок, про контроль. Про стабільність.

Вони бояться того, що не можуть контролювати.

Раніше ходили чутки, що Науковий корпус працює над якимось пристроєм. Або ліками. Ніхто не знав напевно. Одні казали, що це допоможе людям харчуватися менше, інші — що це спосіб позбутися «зайвих» ротів. Ми сміялися над цими теоріями. Сміялися, щоб заглушити страх.

Але тепер мені було не до сміху.

Мене затрясло, як у лихоманці.

Груди стиснуло панікою, а в голові звучало одне-єдине запитання: «Чому за мною ще не прийшли?»

Адже я бачила. Я чула їхню розмову.

Зейн.

Його погляд був занадто довгим. Він помітив мене, у цьому не могло бути сумнівів. Але чому тоді я все ще тут? Чому в коридорі не лунає тупіт важких армійських черевиків? Чому двері не вибивають, грубо витягуючи мене з ліжка?

Я різко зупинилася, втиснулася в холодну стіну, заплющила очі. Груба поверхня впилася в шкіру, але мені було все одно. Паніка скручувала нутрощі тугим вузлом, перед очима пливло. Дихати. Потрібно дихати.

Бігти.

Ця думка прийшла раптово. Пронзила, як розряд струму.

Зараз. Негайно.

Не чекати, поки за мною прийдуть. Не чекати, поки мене витягнуть у нічну темряву, зв'язавши руки. Не чекати, поки я опинюся на підлозі в якомусь підвалі Наукового корпусу, благаючи про пощаду, яку мені не дадуть.

Якщо я залишуся — я пропаду.

Тепер я була в цьому точно впевнена.

Я доберуся до батька. До друзів. Заберу їх із собою — і ми втечемо.

Однак, щойно зерно рішучості почало пускати своє коріння, чиїсь руки різко схопили мене за талію, залізною хваткою притискаючи до себе.

Долоня закрила мій рот.

Час зупинився.

Моє серце пропустило удар. Потім — другий. Потім забилося з такою силою, що гул луною віддавався у вухах. Страх скував мене ланцюгами.

Немов хтось висмикнув мене з реальності й кинув у крижану воду.

Я заплющила очі. Спалахом у свідомості пронісся образ Зейна — його суворий погляд, голос, від якого не можна було сховатися, його уроки.

Не думай. Дій.

Я переношу вагу на одну ногу і різко б'ю нападника по коліну. Точно так, як ми відпрацьовували десятки разів.

Лунає приглушений шиплячий видих. Боляче? Чудово. Але хватка не ослабла.

Я вже збираюся завдати наступного удару, коли знайомий голос лунає просто біля мого вуха:

— Досить мене бити!

Нейтан?!

Я завмерла, задихаючись.

Він повільно розтиснув пальці.

— Збирай речі, — швидко прошепотів він. — Береш тільки найнеобхідніше. За годину зустрічаємося біля входу на тренувальний майданчик. І зроби мені послугу — нікому не попадайся, гаразд?

Я різко кивнула, все ще не вірячи, що це він.

Нейтан відпустив мене, і тієї ж секунди, так само безшумно, як і з'явився, розчинився в темряві.

Я даю собі кілька хвилин, щоб заспокоїтися й усвідомити, що зараз сталося.

От же зараза! Я точно приб'ю його! Хто так робить!?

Однак речі збирати поки що не поспішала. Що як це пастка? Адже Зейн бачив мене там у коридорі...

Однак судячи з його реакції, з того, як він розмовляв з іншим капітаном, він був точно так само здивований тим, що відбувається, як і я. Та й мені чомусь хотілося вірити, що вони не заподіють мені шкоди. Адже Нейтан зараз запросто міг зламати мені шию, і я б навіть піскнути не встигла.

Опустивши погляд, я натрапила на годинник, який весь цей час тихо мерехтів у темряві, викликаючи тривогу.  А з цим що робити? Адже в них точно вбудовано пристрій стеження і бог його знає, що ще.

Час невблаганно біг уперед, підштовхуючи мене швидше прийняти рішення.

І не даючи собі шансу передумати, я швидко хапаю рюкзак, який мені видали в перші дні, і, як і сказав Нейтан, кладу туди предмети першої необхідності, не забувши й захопити невеликий чемоданчик, який мені дав Маршал на нашому завданні.

Зібравши останні речі, я швидко переодягаюся, відчуваючи, як напруга наростає з кожною секундою. Легкий, швидкий вдих, і я переходжу до останнього кроку. Моя рука майже тремтить, але я стримуюся. Відчинивши двері, я тихо прослизаю в коридор, намагаючись не створити ані найменшого шуму.

Не знаю, що на мене чекає, але я точно не можу тут залишатися.

***

У коридорах було дивно тихо, навіть занадто. Звуки мого власного дихання здавалися приголомшливими, а серце скажено скакало в грудях, немов прагнуло вирватися назовні, настійно нагадуючи про страх, який я намагалася придушити. Але незважаючи на цю паніку, усередині мене було щось інше, неясне, але впевнене — якесь внутрішнє відчуття, що я роблю правильний крок, що цей шлях, хоч би яким дивним і страшним він не був, веде мене туди, куди потрібно. І мені не потрібно зупинятися.