Глава 8.

Коли я розплющила очі, то зрозуміла, що перебуваю в назначеній мені кімнаті.

Облизнувши шорсткі губи, я зробила спробу встати. Холодний піт струменів по скронях і спині, змушуючи шкіру покриватися мурашками.

Жахливо хотілося пити, голова розколювалася і тіло нило, немов після важкого тренування.

Прийнявши напівсидяче положення, я повільно підняла ліву руку, де тепер щільно тримався годинник. Руки тремтіли, наче листя на вітрі, а пальці подекуди ставали нечутливими, наче їх більше не було.

Тепер на годиннику загорівся невеличкий екран, на якому показувався мій пульс, температура і якісь інші показники.

Що це за годинник такий? Чому мені було так боляче?

Я уважно оглянула зап'ястя, яке трохи опухло, і на годиннику помітила час. П'ята ранку. Мабуть, я проспала весь учорашній вечір і ніч.

Насилу, але я все-таки змусила себе сісти на край ліжка. На столі я помітила тацю з їжею, але найбільше я зраділа пляшці з водою, яку я одразу ж схопила і осушила до дна.

Зап'ястя все ще пульсувало, але вже не боліло так сильно. Вмилася я вологими серветками, які знайшла в тумбочці, оскільки кудись іти не було ні сил, ні бажання. Коли я закінчила переодягатися у видану мені форму, у двері пролунав стукіт.

— Увійдіть, — злегка захриплим голосом сказала я.

На порозі опинився капітан Янг, ось тільки замість звичної мені форми Тіней на ньому були прості спортивні штани і чорна футболка. Без форми він виглядав більш... розслабленим. Не маючи форми, він втратив символ влади, але не її саму: спина залишалася прямою, плечі — розправленими, а в кожному його русі вгадувалася звичка командувати. Його образ став більш людяним, більш доступним, але це не робило його менш величним. Навпаки, відсутність форми позбавила його тієї офіційної дистанції, яку створює його екіпірування, і тепер він здавався ближчим — людиною з плоті й крові, але все ж таки особливою.

— Як себе почуваєш? — запитав він, продовжуючи стояти на порозі.

— Що це таке?

Я підняла ліву руку і потрясла нею прямо перед капітаном.

— Це нова розробка наукового корпусу і повір, я не знав, що буде так...

— Не вірю, — зло кинула я. — Наукового корпусу, кажете? Дайте вгадаю, це розробка пані Міллз?

Капітан Янг нічого не відповів, але це й не потрібно було. Його мовчання було красномовніше за слова.

Здається, що цей миттєвий сплеск злості забрав у мене залишки сил, і тому я тільки видихнула і прикрила очі, намагаючись заспокоїтися.

— Чому мені було так боляче?

Зейн повільно наблизився до мене і взяв моє зап'ястя, підносячи ближче.

— Цей годинник на зворотному боці має... датчики. Це як маленькі голки. Вони проникають усередину і змочені спеціальною речовиною, щоб показники були точними. А також, щоб ти його не могла зняти сама.

— Щ-що? — я запнулася, не вірячи своїм вухам.

— Їх можна зняти тільки за допомогою хірургічного втручання.

— Ви хворі...

— Ніхто з моїх людей, навіть я сам, не знали про цю нову розробку. Я думав тобі дадуть годинник, який раніше використовували ми, — капітан акуратно оглядав мою руку, продовжуючи говорити. — Ефект подібний, ось тільки біль триває лише кілька секунд, ніби ставлять укол. Та й зняти їх самостійно можливо. Якби я знав, що саме тобі дадуть...

Останні слова він вимовив майже пошепки, так що я ледве розчула його. Я б дуже хотіла засумніватися в правдивості його слів, але те, як він дивився на мене, його голос — усе говорило про те, що хоча б зараз він був абсолютно чесний зі мною.

— Я вас не розумію... — чесно зізналася я. — На чиєму ви боці?

— На боці правди і закону, — відчеканив він.

— Хіба ви не бачите, що більше немає ніякої правди? А закон... Закон для кого? Щоб захищати нас, звичайних людей, від небезпек, які ховаються за Стіною, або ж захищати Раду, щоб вони мали ще більше сили і грошей?

Капітан Янг мовчки вдивлявся в моє обличчя, так, наче бачив уперше. Хоча можливо, що саме зараз він і справді бачить мене вперше. Як просту людину.

— Ходімо, — тихо сказав він, відпускаючи мою руку і роблячи крок назад. — Сьогодні тренувати тебе буду я.

Розвернувшись, Зейн попрямував до дверей, а я, зробивши глибокий вдих, пішла за ним.

***

Тренувальна зала, яку я бачила вчора, була, на подив, порожня. Наші кроки гучною луною відбивалися від кам'яних стін приміщення.

— Чому тут нікого немає? — запитала я, продовжуючи роздивлятися численні стенди зі зброєю.

— Бо в цей час усі солдати патрулюють місто або ж вирушають за стіну.

Чи означає це, що зараз їхня база абсолютна порожня і я маю шанс тут добре все оглянути? Якщо так, то мабуть у них все ж таки проблема з нестачею людей.

— Але це не означає, що ти можеш вільно переміщатися, — відгукнувся капітан, немов прочитавши мої думки.

— Та зрозуміла я, зро-зу-мі-ла, — злегка роздратовано відповіла я, на що чоловік лише посміхнувся, склавши руки на грудях.

— Досить розмов. Сьогодні ми перевіримо твою витривалість.

— Та без проблем, — упевнено сказала я. — Ви б знали скільки коробок я перетягала, поки допомагала батькові в майстерні.

Куточки губ капітана поповзли вгору.

— Тоді десять кругів. Уперед.

Наповнена впевненістю у своїх силах, я рішуче почала бігти. Ось тільки до кінця четвертого кола, я зрозуміла, що здається переоцінила свої можливості. І ось уже наприкінці восьмого я майже повзла, а під кінець десятого, я з протяжним стогоном завалилася на підлогу, не в силах поворухнути навіть пальцем.

Зейн підійшов до мене і присівши навпочіпки, поблажливо подивився на мене.

— Мабуть, тягання коробок тобі все ж таки не дуже допомогло, — з легким знущанням у голосі вимовив він, а коли я стрельнула в нього роздратованим поглядом, усміхнувся. — Ну добре, розминку закінчено.

— Розминка!? — вигукнула я.